Вирішив, що автор уже трохи застарої (але все ще в топ-5 його особистих статей за переглядами на сайті) статті про гедонізм (21.01.2019) Олексій Кардаш вартий того, щоб розглянути його роботу і написати про це міні-рецензію. До того ж, як виявилося, у цієї статті є продовження, де він пише багато невігласької нісенітниці про філософів Просвітництва, і про це можна буде пізніше написати окремий розбір. Перед прочитанням рекомендується переглянути витяги з біографії Арістіппа.
Уже з самого початку статті ми не можемо цілком погодитися з її автором, коли той заявляє, що:
“За описами очевидців, він був не найприємнішим персонажем: пристосуванцем і філістером, який першим зрозумів, що любов до мудрості – це любов до відсутності мудрості в того, хто тобі платить”.
Начебто, з одного боку, це дійсно так; Арістіпп пристосуванець і користується дурістю оточуючих. Але це щонайменше має на увазі наявність розуму в самого Арістіппа; а крім того, з наведених же “описів очевидців” ми знаходимо, що він усе ж таки навчав мудрості тих, хто йому платить, і навчав вельми добре. Та й філістерство Арістіппа, за “описами очевидців”, руйнується прикладами про те, як легко він розлучався з багатством, щоразу, коли йому це було потрібно.
Єдиний справедливий докір – пристосуванство, який, щоправда, теж не такий простий; адже навіть “правильні” філософи, на кшталт Платона, так само прислужували тирану Діонісію, просто робили це трохи менш вдало, і трохи більш лицемірно (намагаючись використати тирана для реалізації політичних проєктів), не наважуючись навіть сказати прямо про те, що думають насправді. Арістіпп же міг без жодного лицемірства залишатися при дворі, лише зрідка “витримуючи” вельми формальні приниження. А коли пізніше це почнуть робити стоїки, тоді автори на кшталт нашого, на догоду класичному погляду на давнину, одразу ж заявлять, що ось ця “витримка” – вже зовсім інша справа.
Але ж ким були переважно ті самі “очевидці”, що залишили нам негативні рецензії на філософію Арістіппа? Це Платон, Ксенофонт і деякі інші учні Сократа, ідейно ворожі Арістіппу. Я б не поспішав на місці автора брати ці оціночні судження на віру; тим паче, що в записах інших “очевидців” є також багато місць, які суперечать цим ворожим оцінкам. І тим паче, що безліч “очевидців” також говорили, що Арістіпп був цілком собі шанованим учнем Сократа; більше того, ми можемо знайти у відомостях про самого Сократа досить багато моментів, близьких етиці Арістіппа. Тож, можливо, суперечки учнів Сократа не такі прості, і сам Арістіпп взявся не на порожньому місці. І, можливо, він зрозумів щось із вчення Сократа; щось, що намагалися свідомо “забути” інші учні? Загалом, запитань дуже багато, і наш автор надто поспішає у звинуваченнях у бік Арістіппа, всього лише тому, що є етично ближчим до банального моралізаторства “класиків”
“Коротко його можна охарактеризувати як анти-Діогена, такого собі прототипу доцента-халтурника, який не навчає, але справно збирає на радощі життя, про здобуття яких неодмінно повідомить охочіше, ніж про щось, що стосується дисципліни, яку викладає”.
І ось знову повторення про “не навчає”, хоча його власні “очевидці” заявляють прямо протилежне. І якщо припустити, що в Арістіппа не було нічого про дисципліну, яку він викладає, то звідки ж тоді взялася ціла “кіренська школа”? Очевидно, що викладання було поставлено, а школа мала свої філософські тези, а також очевидно, що майже кожне твердження автора ангажоване його поглядами.
Далі автор показує нам чотири принципи, базові для філософії Арістіппа, які, взяті загалом, правильні, хоча й навмисне скорочені та спрощені. Усе було б іще нічого, якби не брати до уваги деяких неприємних моментів: у п. 2 він каже, що Арістіпп розділяє тільки тілесні задоволення, щоб не плодити сутності заради уявних духовних; а в п. 3, що в нього немає відмінності “високих і низьких” задоволень.
Усе це також вкрай невірно. Самі “древні” дуже сумнівалися щодо відсутності духовних задоволень у Арістіппа, вважаючи це пізнішою замальовкою для вигороджування Епікура. Про наявність духовних задоволень частково свідчать свідчення все тих же “очевидців”. Принаймні Арістіпп так само, як і епікурейці, пропонує вибір можливого страждання (напр. приниження тирана) заради майбутнього задоволення (жити далі в розкоші при дворі). Та й до чого тоді були всі його міркування про те, що бідність краща за дурість? Або що філософія важливіша за все і т.д.? Загалом, наявність градацій задоволень, або розумного їхнього використання – все це, звісно ж, є і в Арістіппа. Автор статті видав класичний пост-платонівський погляд, просто не розібравшись у темі. І після цього він у своєму єхидстві вже переходить усі межі:
Позиція Арістіппа найбільше схожа на такий собі архетипний гедонізм, образ якого, щоправда, походить не з філософії, а культури – насамперед із комедії. У ній гедоніст з’явився й існує вже 2 тисячі років як типаж легковажного бонвівана, який несамовито насолоджується і вшановує свою тілесність.
Тепер це вже й не філософія навіть, а просто типовий гедонізм і ожила карикатура з комедій. Арістіпп – клоун і нікчема. Але чи так це? Я пропоную читачам просто відкрити Діогена Лаертського (чи нашу добірку з нього) і почитати уривки “очевидців”, щоб зробити висновки самостійно; а зараз я лише хотів додатково наголосити на невігластві нашого автора.
Найсмішніше те, що він навіть вирішує грати на конкретиці, і наводить нам назви комедій з потрібними йому образами. Це комедії авторства Арістофана (крайнього моралізатора і ворога софістів, який вважає розпусним навіть Сократа), а також “частково” (!) Евріпіда (цей приклад уже коректніший, але в рамках самої комедії він надто гарний, тож образ потрапляє до Арістіппа “частково”, тільки поганим). Ну і що ж наш автор протиставляє цим комедіям?
На противагу цьому софіст Продік у своїй алегорії “Геракл на роздоріжжі” уявив цього героя юнаком, який стоїть перед складним вибором між доступними насолодами і тернистим шляхом трудомістких і небезпечних подвигів (якому він зрештою й віддасть перевагу, отримавши в нагороду безсмертя).
…учня Протагора! Тобто софістів, які були головною ідейною опорою Арістіппа! Тих самих софістів, образи яких виводив у своїй критиці Аристофан. Звісно, образ Геракла працює поза авторством, але до чого ж усе таки вдала добірка авторів! Невже не можна було знайти приклад “доблесті” не з літератури софістів? Коротше кажучи, з погляду підбору прикладів для критики – вкрай слабо.
Дивно, але автор припускає, що розпусні задоволення не дуже й пасують Арістіппу, кажучи про це буквально таке:
Античний гедоніст – не метафізик, він фізіолог, тому, по суті, для нього є лише один процес – внутрішній рух душі. Однак якщо він відбувається різко, то людина переживає його як біль, якщо плавно – то як насолоду. Звідси походить і особливий тип мислення, що прагне точно визначити, підрахувати, збалансувати душевну економіку.
Однак сказавши це, він тут же, буквально в наступному ж абзаці заявляє: “Будь-який рух у бік високих і духовних задоволень – це втрата і розмиття характеристик виразності та вимірності. Верифікувати задоволення від пізнання важче, ніж від вина або сексу”. Що може бути більш плавною насолодою і внутрішнім рухом душі, ніж насолода від пізнання, мистецтва тощо? Але ні, несподівано нам потрібні чіткі характеристики, поділ світу на “так” і “ні”, що взагалі вороже Арістіппу, який взяв вектор на ситуативність.
Вдосталь познущавшись над Арістіппом, автор нарешті видає всю свою “понятійно-пацанську” сутність:
“Трохи затьмарює ситуацію те, що Арістіпп був не веселим і норовливим нехлюєм” [таки не був?] “а придворним мудрецем, та ще й такого рівня, на якого тиран у буквальному сенсі міг наплювати” [о жах!] “так що в підсумку в його версії гедонізму виникає обмеження не тільки тілесністю задоволень, а й конформністю” [бісів конформіст!].
Зрозуміло, що справа тут не в нонконформізмі автора, а в тому, що “нормальний пацан” за плювок в обличчя завдає хук зліва, і терпіти тут ніяк не можна. Вже принаймні можна взяти і піти (що Арістіпп робив, коли йшлося не про багатого покровителя). Але ж у тому й суть, що деякі речі можна витерпіти, для того, наприклад, щоб не опинитися в рабстві. Під настрій автора добре б підійшов Платон, який приїхав використати тирана у своїх цілях, але одразу ж виявив з усією помпою, що він “не конформіст”.
І ось після всіх описаних знущань над Арістіппом, автор пускає кулю у власне коліно, закінчивши розділ про філософа фразою:
Він вважає, що до задоволень радше варто не прагнути, а просто грамотно вилучати їх із реального стану справ.
Виявляється, в Арістіппа немає тези в дусі “задоволення – мета життя”, виявляється, він не потрапляє в порочне коло “гонитви за задоволеннями”, а просто живе приємно в міру можливостей, грамотно використовуючи розум, виходячи з ситуації.
Згадавши кількох учнів Арістіппа (звісно ж, тільки “найгірших”), автор порівнює самого Арістіппа з Гомером Сімпсоном (!!!) і переходить уже до Епікура:
Наступним серйозним словом у гедоністичному дискурсі стали погляди Епікура із Самоса та його послідовників. Вийшов показовий приклад розширеного гедонізму. З деякими плюсами і мінусом, який можна висловити питанням: “А чи гедонізм це взагалі?”.
Раптово, автор іде на поводу в стародавніх коментаторів, які, як ми вже казали, спеціально намагалися створити контрастуючу різницю між Арістіппом і Епікуром; і він слідує за ними з такою послідовністю, що вже готовий вважати Епікура практично перипатетиком і стоїком!
Але ж усе те, що він нахвалював у Епікура – є і в Арістіппа. І сам Епікур не дає можливості звести своє вчення до “благородного” аскетизму, що таки намагається робити наш автор. Він хоче нахвалювати Епікура лише за те, що той підриває “погане” вчення зсередини. Але сам Епікур усе ж таки залишається “поганим”, автор відчуває це, і тому навіть вирішує проігнорувати слова, сказані Джефферсоном про власний епікуреїзм, та оголошує його пуританином, сподіваючись, що цим він обілює ім’я славнозвісного чоловіка й політика від “поганого” загалом епікуреїзму. Якщо Арістіпп поганий, а Епікур хороший, тоді навіщо було робити це?
Щоправда, все ж ключова відмінність між двома “гедоністами” в концепції “активних і пасивних” насолод усе ж таки є (тільки автор про неї не згадує); але це не можна розуміти, як відмінність тілесного і духовного. Для Арістіппа будь-яка насолода активна за визначенням, оскільки щось завжди має впливати на почуття; навіть внутрішні відчуття в душі – це результат якоїсь дії в організмі. Ось і вся різниця, це критика по суті справи, на яку Епікур зміг би відповісти тільки тим, що його “пасивні” насолоди – і є просто байдужість і відсутність страждань. Це справді робить Епікура сумнівним гедоністом, хоча він безумовно ним залишається. Але тільки наскільки ж ворожий тон автора по відношенню до Арістіппа, і наскільки неосвічений він, що сам Епікур у житті з ним не погодився б, хоча б його і “захищали”. Похвала в бік Епікура від такого автора, це скоріше анти-похвала і навіть важча критика, критика за надмірний аскетизм. Адже якщо автор раптом мав би рацію, і Епікур був таким самим платонічним святошею, як і він сам – то хіба потрібен був би тоді всім відомим в історії епікурейцям такий нікчемний Епікур? Певен, що ні.