Написано 10 липня 2016 року. Стаття про сувору необхідність просвітницького вектора розвитку публічного простору, як основи для подальшої політичної діяльності.
Незважаючи на те, що кожна революція в кожному конкретному місці і в свою особливу епоху дещо відрізняється від решти, у всіх них зберігається дещо, що об’єднує їх між собою, а також дещо, що об’єднує їх усіх із простим бунтом. Ось цю ось, здавалося б, “незмінну” субстанцію, основу всіх революцій, яка і приводила їх усіх до виродження і поразки, ми і спробуємо розглянути в цій статті.
Тема ця складна, широка і майже не обговорювана, оскільки її затьмарюють такі злободенні теми, що стоять на порядку денному, як: “теорія державного капіталізму”, “диктатура пролетаріату в СРСР”, “що таке соціалізм за Марксом” та інші неймовірно важливі теми для майбутнього розвитку соціалістичного руху. Оскільки контекст суміжних тем, що зачіпаються, наближається до того, що ця робота могла б стати об’ємною книжкою одразу про всі проблеми соціалістичних теоретиків (а таку роботу ще треба буде провести, але вона вимагає набагато серйознішого підходу і більших знань), то ми розберемо лише те “субстанціональне питання”, що є одним із перших каменів спотикання, свідомо опускаючи або лише мимохідь зачіпаючи інші питання. І навіть без того цей нарис вийшов дещо об’ємистим.
Кожен марксист, який поважає себе, знає гасло “визволення робітничого класу справа рук самого робітничого класу”. Але кожен революціонер, який дійсно чогось вартий, так само знає і те, що робітничий клас дурний і позбавлений свідомості. Лише найнаївніші екземпляри заперечують це явище і далі перебувають у своїх затишних мріях. Звідси зазвичай робиться висновок, що необхідна правильна надбудова (я підкреслюю це місце, оскільки зазвичай нею на словах нехтують), інакше кажучи, необхідне щеплення “свідомості” з боку “соціалістичної інтелігенції”, яку називають також авангардом.
Однак не без підстав також вважається, що “утворювати” робітників, не маючи при цьому політичної влади, – практично неможливо. А якщо ми говоримо про легальну демократію, то без матеріальної зацікавленості робітників в існуванні партії, неможливо й узяти цю саму владу, адже партію ніхто не слухатиме й не підтримуватиме. Отже, мета комуніста – нелегальне взяття влади за першої слушної нагоди, і вже “по ходу справи” прищепити робітникам “їхню” свідомість. Влада ж, де-факто, залишається в цей “нескінченно перехідний” період, природно, в руках інтелігенції (того самого “авангарду”). Чому? Та тому, що передати всю владу неосвіченим робітникам просто неможливо, щоб після цього не настало розвалу економіки у своєму цілому. Це зазвичай ніким не ставиться під сумнів, і тих, хто виступає за негайне передання всієї влади робітникам, висміюють як анархістів і утопістів. У практичному сенсі зазвичай вважають хорошим прикладом провальний досвід Югославії. Але знову ж таки, навіть цей, такий потрібний комуністам для взяття влади “слушний випадок” – неможливий без виступу робітників, а вони у нас передбачаються заздалегідь несвідомими. То з чого б їм повставати?
Раптово виявляється, що всі ці розмови про “свідомість” – порожня балаканина, вона масам і не потрібна; їхня роль зовсім в іншому. Революціонери, які живуть тільки для революції, повинні розуміти, що не свідомість робітників, а їхня крайня нужденність – головний інструмент і зброя. А немає моментів нужденності більш явних і кричущих, ніж моменти важких і затяжних воєн. Саме тому, посеред світової війни в 1917 р. більшовикам вдалося взяття влади. Сам характер дій більшовиків відрізнявся від дій так званих “бланкістів” лише в тому, що стосувалося організованості партії, але головним чинником стала банальна удача, коли знеможені війною солдати стали на бік революції, яку за мирного часу самі ж і розігнали б, усупереч усяким аргументам пропагандистів у їхніх лавах. Внутрішній характер революції більшовиків цілком залишився в дусі “бланкізму”, і владу народу передати ніхто не ризикнув. Ну а порівняно відсталий характер російської економіки змусив революціонерів робити те, чого вони свідомо робити не захотіли б, якби їх запитали ще до початку революції.
Якщо вже пролетаріату не можна прищепити свідомість, то залишається тільки грати на його почуттях, на його найнагальніших потребах і проблемах, обіцяти вирішення цих проблем і завойовувати довіру, щоб у момент спалаху гніву скористатися революційним виступом. Іншими словами, необхідно обдурювати натовп, займатися класичною демагогією і популізмом. Звичайно, ті, хто переміг, вважатимуть, що все це на благо самих робітників, що вони є виразниками народної волі (той самий “авангард”), і почасти навіть матимуть рацію. Але при проведенні істинно соціалістичних заходів виявиться, що ці заходи зовсім не входили в рамки “волі” пролетаріату (пор. замітку про епікурейську політичну дилему за 2018-22 рр.). Цю подобу соціалізму доведеться не просто проводити інтелігенції для пролетаріату, а навіть всупереч бажанню самого пролетаріату!
Отже, що ми маємо? Ми не можемо дати владу “дурним” робітникам, але також і не можемо побудувати дійсний соціалізм без передачі їм влади. Ми не можемо утворювати їх для розв’язання проблеми з передачею влади, поки революція не настала. Однак не допоможе і її настання для їхнього подальшого утворення. Остільки, оскільки характер державного управління (так званий державний капіталізм) не має на увазі більше жодного дійсного усуспільнення, і знімає саме завдання підготовки мас до управління економікою, то і саме питання освіти потрапляє у вузькоспеціальні рамки поділу праці (який при соціалізмі, між іншим, повинні прагнути скасувати!). А поділ праці вже готує основу для розшарування і в усіх інших сферах, що лише погіршує ситуацію, і призводить до стійкого поділу на групи, або якщо можна так висловитися, до поділу на стани всередині класу. Ми ж, утім, особливої відмінності між станами і класами не знаходимо, не в теоретичних схемах, там класифікаційна основа зрозуміла, а в тому, як поводяться класи і так звані “стани”. Різниця не суттєва. Тому тим паче такі поділи віддаляють нас від мети; а мета комуністів, нагадаю, – безкласове суспільство.
Але навіть якщо бути послідовними і сподіватися саме на просвітництво і пропаганду в робітничому середовищі, якщо визнати, що взяття влади завчасно, на хвилі самого лише гніву – призводить лише до диктатури інтелігентної меншини, яка не збігається з народовладдям жодним чином. Що ж тоді робити комуністам у моменти безпосереднього гніву, якщо не підтримати маси і не очолити їх? Одне з двох:
- Або зійти зі сцени в підпілля і чекати моменту далі;
- Або приєднається до сил реакції.
В обох випадках явна зрада робітничого класу, а в другому до того ж і повна втрата довіри раз і назавжди. Таким чином будь-який вибір, включно з активною участю – неминучий провал. У такій патовій ситуації етично правильним буде все ж таки підтримати революцію і спробувати зробити все, щоб суспільство змогло вийти із ситуації з найменшими втратами.
Але якщо ми не хочемо вибирати з очевидно поганих варіантів? Що ж тоді залишається? Залишається “найгріховніше” – ще до початку повстання робити все, щоб згладити протиріччя і не допустити повстання! Щоб не опинитися перед дилемою, яку може розв’язати тільки дон Ескобар, потрібно не доводити до вибору з безвихідних варіантів! Звісно, не завжди це можливо, повстання може відбутися цілком стихійно; але свідомо прискорювати вибух, коли ти не можеш бути впевнений у своєчасності цього – абсолютно згубне рішення, яке йде врозріз із будь-яким розумінням “загального блага”. Застосовуючи всі легальні сили для класового компромісу, ми можемо завойовувати довіру робітників, незважаючи на “вскукареки з боку ліворадикальної параші”, які нікому і ніколи не потрібні, поки справи йдуть відносно добре. Завоювавши довіру людей – легше буде і вести роботу з їхньої просвіти.
Але й тут не все гаразд.
Участь в уряді (а саме це і означає “легальні сили”) так само, як і деспотична влада, вироджують початкові прагнення, в даному випадку – у крайній реформізм. А тоді втрачається глобальна перспектива в плані “що, навіщо і для чого” ти робиш. Усе це лише зайвий раз показує складність реальної можливості взяття влади інтелігенцією, нагадує про її потенціал до “зради”. Звідси знову напрошується висновок, що політичну владу потрібно все-таки віддавати масам усю й одразу; що, як уже зазначено вище, неможливо.
Варіант із відходом у реформістську діяльність звучить відносно краще, ніж усі інші справді революційні ідеї, але й несе в собі зерно “зради”, а тому теж дещо складний для морального вибору. Такий варіант можуть обрати хіба що ті прагматики, які вбачають сенс свого життя саме в поліпшенні суто матеріального становища робітничого класу, а не його “епохальної долі” в якомога стисліші терміни. Хоча, якщо якась інша група дійде до реформізму і виродиться в ліберальних соціал-демократів, тим краще. Хоч хтось буде виконувати корисні суспільні функції. Але знову ж таки, що залишається робити тим небагатьом, хто бачить потребу в революції не з погляду суто матеріального добробуту? Тим, хто марить настанням нової ери людства?
Я б сказав, що вихід не тільки в позаурядовій, але навіть у позаекономічній діяльності (о, боже мій, яке богохульство!). Присвячувати всього себе тому, щоб “працювати з масами” безпосередньо на заводах, в умовах нечисленності “соціалістичної інтелігенції” – марна трата сил. Мало що вона дасть, окрім невеликого і тимчасового поліпшення життя кількох тисяч людей на окремих підприємствах; і то, це в разі грандіозного успіху (!), але ж така робота в XXI столітті, з причин, які я спробую окреслити нижче, дуже не-плідна сама по собі, а успіх аж ніяк не гарантований. За інших рівних непогано домогтися тут невеликих, але результатів, але не варто забувати і про те, що ти теж людина. І іноді ризик витратити багато років життя даремно може бути не зовсім виправданий.
У чому причина неплідності роботи з масами? Та вже в одному лише тому, що якщо сто років тому наші послуги безоплатної і доволі якісної освіти могли когось зацікавити, з огляду на те, що освіта була не тільки платною, а й малодоступною, то тепер освіту легко може отримати 4/5 населення, при цьому будь-яку прогалину в пізнанні можна легко й швидко заповнити за допомогою інтернету. Ба більше, освіта стала більш інституалізованою, а диплом “червоної професури” ніде не котирується.
По-друге, інтерес до політики тепер вичерпаний новинними та розважальними каналами на ТБ, у яких майже неможливо скласти жодної конкуренції владі, що їх контролює. І не тільки до політики, з появою ТБ увесь інтерес позаробочого часу переважно став захоплений розважальними програмами і переглядами кіно тощо (за винятком лише такої альтернативи, як посидіти з друзями і випити “по сто грам”, що розтягуються на літри). Ви скажете, що в епоху інтернету це вже не має сенсу. Але я скажу – поспостерігайте за реальним життям роботяг.
По-третє, самі слова про “диктатуру пролетаріату” та інші гасла XIX-го століття тепер не сприймаються, тому що пролетаріат, навіть, грубо кажучи, не вважає себе пролетаріатом. Багато висновків політекономії, як не дивно, і, напевно, навіть на жаль, давно самоочевидні робітникам. Нікого з них не здивуєш теорією додаткової вартості, нікого не здивуєш антагонізмом класів, але це анітрохи не штовхає їх уперед. А настирливий молодий (“молокосос, який життя не нюхав”) революціонер, який поспіхом тільки ці загальні місця й визубрив, буде дратувати робітників скигленням про те, що і так відомо кожному, і лише переконає робітника в тому, що він не дурніший за “інтелігенцію”, і лише підвищить його власне ЧСВ.
Згідно з іще одним уявленням марксистів, що веде свій початок ще з XIX-го століття, мета партії – кувати кадри. Я б до цього додав – поширювати просвіту. Не таку просвіту, де ти повідомляєш робітнику, що він… робітник. Не таку, де ти розповідаєш, що в СРСР було добре, зриваючи схвальні голоси реваншистів-імперців. Така “просвіта” вже давно нікому не потрібна, вона не повідомляє людям жодної додаткової, ще невідомої інформації. Так будемо ж саме просвітницькою групою! Будемо працювати з пресою, витісняти місцеві видання, які й без того живуть на останньому подиху. Будемо створювати нові інтернет-ресурси, які замість питань столітньої давнини, нарешті почнуть займатися питаннями сьогодення. Яка різниця, чи обізнані росіяни, українці, в’єтнамці та інші жителі країн третього світу про проблеми західної науки та економіки? Саме в тому і полягає справа, щоб з нашою допомогою вони стали обізнані, і вирішували поставлені питання не так, як це робить західний буржуазний мейнстрім.
Зрештою, будемо вступати до університетів і вести роботу там! Адже зараз, принаймні в державах колишнього Союзу, близько 70% населення так чи інакше проходить через вузівську систему. Тоді як, і де, якщо не там, потрібно проводити “роботу з масами”? Саме там свої найкращі та найенергійніші роки проводять майбутні “пролетарі”, які ще в силу свого віку, не так закостеніли, і ще можуть сприймати свіжі ідеї.
Наша проблема насамперед полягає в тому, щоб пробудити в масах людей, які мислять, і я не бачу сенсу в планомірній організації виробництва та усуспільненні власності, якщо керувати всім цим будуть сучасні пихаті дівиці та сентиментальні хіпстери-ліваки.
Мисляча людина не може не бачити проблем сучасного суспільства в усій повноті, і не може не шукати варіантів їх вирішення.
Тому навіть не в тому, щоб зробити людину марксистом полягає основна мета, як це хибно вважають самі марксисти, а хоча б лише в тому, щоб навчити людину мислити.
Це “хоча б” насправді коштує значно більших зусиль і має набагато більше практичного сенсу. До “просвітницького” висновку хаотично приєднуються дрібні групи по всьому пост-радянському простору (хвиля “лівих блогерів”, що згодом розпочалася, та їхні організації тільки підтвердили цю тезу, навіть коли вони намагаються форсувати політичну практику, то все одно реальність повертає їх назад у “гуртки”. Проблема тільки в тому, що гуртки займаються не просвітництвом, а “просвітою”), але при цьому є одне значне “Але!”.
Мислити, навіть, припустімо, як К. Маркс, і застосовувати невеликий набір догматів марксизму – не одне й те саме. В іншому разі розв’язання проблем не довелося б шукати, а розв’язання передбачалося б уже заздалегідь знайденим, залишалося б тільки поширити його (що, власне, і роблять ліві досі). Полеміка з сучасним мейнстримом теж стала б у такому разі зайвою. Тільки на практиці ми бачимо, що марксизм не відповідає не тільки зміненим умовам, а навіть інтересам того самого класу, для якого він створювався. У цих умовах наполягати в ортодоксії вже немає сенсу. Потрібно ставати сучасними.
Вічною проблемою всіх революцій завжди було питання “просвіти”. Саме об невігластво мас ламалися всі списи. Можна подумати, що після висновку про просвітництво, якщо тепер повернутися до міркувань на самому початку цього нарису – автор побиває самого себе, доводячи неможливість просвітництва без політичної влади. Але саме цього він і хотів домогтися! Адже, по суті, від самого початку ми розглядали питання з боку підходу класичного “революціонера”, усі суперечності відбувалися через те, що революціонер прагне так званої “практики”, або, інакше кажучи, політичної боротьби за визволення робітничого класу. З погляду політики та боротьби – “просвіта” справді скрутна, бо потребує багато часу, який не передбачається революціонером у такій кількості. Годі чекати, годі терпіти поневіряння – ось його перша, і з певного боку здорова думка.
Ми ж підходимо до проблеми заздалегідь маючи на увазі своє байдуже ставлення до необхідності революції (це не означає, що вона не необхідна). Якщо десяток інтелігентів за методом революціонерів витрачатимуть усі свої сили на пропаганду серед робітників, то можна насилу припустити, що вони зможуть схилити на свій бік кілька фабрик. Але якщо ці інтелігенти займуться роботою із завоювання умів інших інтелігентів, то за цей же час ми можемо отримати вже сотню мислячих людей, і так далі за умовно-геометричною прогресією. І на такому плідному теоретичному ґрунті, у запалі полеміки різних сторін, може виробитися справді сильна група теоретиків, яка за числом уже значно перевершує “десяток” і яка зможе за рік зробити більше в робітничому середовищі та масовій свідомості, ніж десяток “істинно-вірних” революціонерів за кілька десятків років.
Просвітництво – перший і необхідний етап для того, щоб розірвати порочне коло вічно повторюваних революцій. Але для того, щоб повноцінно цим зайнятися, необхідно кинути “політику”, як стару так і нову, і зайнятися наукою. Саме зайва політизованість, спричинена гострим почуттям справедливості й особистою сентиментальністю, які не визнають ніяких “пізніше”, – створювали завжди всі проблеми.
Відповідь на статтю “Говно нації”, що доповнює цей пост, на захист інтелігенції та її справи. А також міркування про соціалізм і просвітництво, що належать до того самого періоду і прямо примикають до нього.
Погляд із майбутнього (2023 рік)
Що змінилося відтоді, як я написав цей текст? Минуло сім років, але не змінилося практично нічого. Звісно, стаття виходила дуже сирою, поспіхом, з розрахунком, що тема ще буде актуальною, а матеріал буде ще доопрацьовано. Але загалом вона висловила нашу основну програмну думку. У ній не обговорено тільки одне питання – чому взяття влади низами вважається апріорно неможливим? Воно ніяк не пояснюється. І зараз я теж не стану його пояснювати, хоча достатньо навіть посилання на досвід Югославського самоврядування. Якщо неосвіченій масі дати можливість управління – вийде в кращому разі сучасна РФ. Боятися тут у принципі нічого, ми вже все бачили в 90-ті, кінця світу не сталося. Просто це безглуздо з точки зору тієї високої мети, до якої зазвичай прагне лівак. Тому марксисти стихійно тягнуться до “технократії” і будують все через центральну роль “партії”. Це можна зрозуміти, але це далеко від соціалізму.
Значення цієї старої статті для нашої окремої групи дуже велике.
- Тут уперше було окреслено майже весь подальший курс і основні принципи, хоча б однією фразою кожна його частина.
- Тут уперше було підкреслено різницю, що зароджується, не тільки з пізнім марксизмом, а й з ортодоксальним (Марксовим).
- Тут уперше було щиро висловлено те, що неминуче мусять визнати всі ліваки (але чого вони бояться визнати) – що нинішні умови, хочемо ми того чи ні, змушують нас займатися нереволюційною діяльністю.
Страх цього визнання досі змушує ту саму “Голгофу” нести багато пафосної і вже навіть часом відверто фашистської ахінеї, ні на йоту не підвищуючи водночас свого рівня і суспільної значущості. І в цій статті не тільки звучить визнання об’єктивних умов, що склалися, а ще й намічена програма дій у таких умовах; зроблена спроба перебудуватися не тимчасово, а повномасштабно. Зробити висновки не тільки для сучасного становища, а й щодо революціонерів усіх часів.
Мабуть, я ще не полишаю надій переписати цю статтю, оновити, поліпшити, і зробити її дійсно універсальною. Бо зараз вона об’єктивно слабка, незважаючи на всі переваги. Та й ті ж достоїнства видно тільки за умови, коли знаєш позитивну програму нашої “партії”.