З нашого блоку з історії (ще не публікувався) виходить, що доіндустріальна формація супроводжується одним глобальним суспільним конфліктом, конфліктом міста й села, оформленим у вигляді конфлікту буржуазії та аристократії (Афін та Спарти, демократів та олігархів, популярів та оптиматів, пополанів та грандів). Структура міської мережі є суспільним базисом, який вторгається в надбудову, сформовану під тисячолітнім впливом великих земельних власників. Місто виникає майже неминуче з розвитку землеробства та підвищення врожайності. При цьому місто стає не лише центром нового класу “буржуазії” (з новими політичними вимогами у бік старої, земельної еліти), а й осередком культур та мистецтв, що також віддзеркалюють основний конфлікт епохи.
У розрізі нашого блоку з філософії з’являється конфлікт “гедоністичних” і “суворих” напрямів, софістики й метафізики, епікурейців та стоїків (і т. д., аж до даосизму і конфуціанства, якщо дивитись на інші регіони). У розрізі літератури це конфлікт прози та поезії на глобальному рівні, і в кожній з них уже на локальному. Наприклад, у поезії цей конфлікт збігається з поділом на лірику та епіку. Усередині епіки поділ ідеї на стародавню й александрійську; і лірика, своєю чергою, також розрізняється, вона може бути як секуляризованою (Симонід, Вакхілід), так і консервативно-землеробською (Піндар). Усередині прози цей всюдисущий розпад створює науково-історичну прозу та пригодницькі романи. Історична проза розпадається на два великих жанри: літературно оформлену і наукову.
В жанрі драматургії це поділ на комедію і трагедію. Всередині комедії на комедію витончену (Менандр, Теренцій) та брутальну (Арістофан, Плавт); усередині трагедії на напрямок Еврипіда і напрямок Есхіла-Софокла.
Риторика розпадається на азійський та аттичний напрямки. А в розрізі музики це конфлікт фригійського та дорійського ладів, духових і струнних інструментів (флейти та ліри). Перипатетичної гармонії, орієнтованої на суб’єктивні слухові відчуття, і Піфагорейської гармонії, орієнтованої на ідеальні математичні пропорції.
Скульптура та архітектура також розпадаються на елліністичну (витончену) і класичну (сувору). До того ж справа не тільки в тому, що з часом мистецтво вдосконалюється, а й в усвідомлених стильових уподобаннях. До періоду піднесення Риму, коли Греція домінувала в культурному плані, вона домінувала вже як перезріла культура, почасти “буржуазна” культура. Тому римляни намагалися наслідувати не всяку Грецію, а саме класичну, архаїчну. Тоді як сучасна їм Греція здавалася вже розбещеною і занепадницькою. Звідси виник навіть глобальний поділ на “римську” та “грецьку” культури. Хоча формально це одна й та сама культура, йшлося саме про акценти, тобто вони усвідомлювали два великі стилі в античній культурі, і прив’язали їх до національних типів.
Ідеальний шанувальник “римської” культури, таким чином, поєднує в собі:
- Любов до аристократії (села, землі), філософський стоїцизм і платонізм.
- Схильність до поезії, бажано епічної, і якщо епічної, то краще давньої, ніж “александрійської”. А якщо вже читати лірику, то радше Піндара. При чому супроводжуватися поезія має музикою на дорійському ладу і на інструменті ліри/кіфари.
- Прозу читає майже завжди історичну та філософську, а якщо вже й читає, то суворо-наукову (таким мав би бути ідеальний тип, але на практиці аристократія віддає перевагу скоріше літературній історії, бо туди зазвичай вставляли пафосні стоїчні сентенції та промови генералів, якими можна було надихатися, тоді як суворо-наукова історія могла бути цікавою якраз не аристократам, а інтелігенції). У драматургії віддає перевагу трагедіям школи Есхіла-Софокла, але якщо і дивиться комедії, то це Аристофан і Плавт. Риторикою користується аттичною. Архітектуру любить простішу, архаїчну (доричний ордер), скульптуру на кшталт “Тираноборців”.
Ідеальний шанувальник “грецької” культури, таким чином, поєднує в собі:
- Любов до демократії (міста, торгівлі), філософський епікуреїзм і софістика.
- Віддає перевагу прозі, бажано романам; а вже якщо історичній прозі, то ліпше літературній і захопливішій (таким мав би бути ідеальний тип, але на практиці аристократія віддає перевагу скоріше літературній історії, бо туди зазвичай вставляли пафосні стоїчні сентенції та промови генералів, якими можна було надихатись; тоді як суворо-наукова історія могла бути цікавою якраз не аристократам, а інтелігенції).
- Поезії віддає перевагу ліричній, а серед неї Симоніда і Вакхіліда. Набагато рідше шанують епічну лірику, і тоді вже краще “александрійська”, ніж стародавня. При чому супроводжуватися поезія має музикою на фригійському ладу і на інструменті флейти. У драматургії віддає перевагу трагедіям школи Еврипіда, але якщо й дивиться комедії, то це Менандр і Теренцій. Риторикою користується азіатською. Архітектуру полюбляє більш химерну, сучасну (коринфський ордер), скульптуру на кшталт “Антіноя”.
У нашому нарисі про “метаромантизм” ми вже говорили про це, і глобально виокремили два напрями: метакласицизм і метаромантизм. Таким чином, “грецький” типаж є класичним проявом культури бароко, культури метаромантизму. “Римський” типаж навпаки є ідеальним проявом культури класицизму.