Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Оригінальна версія російською мовою
Решту авторських статей можна прочитати тут
Відволічуся трохи на Бурик, яка викотила підсумкову статтю (рос.) за останній рік своїх теоретичних роздумів та мук, та спробую розглянути її роботу буквально построково. Починає вона таким пасажем:
Сутність людини не є абстракт, притаманний кожному окремому індивідові, у своїй дійсності вона не є також сукупністю всіх суспільних відносин. Сукупність суспільних відносин – це сукупність явищ цієї сутності. Сутність людини полягає в універсальній діяльності, специфічно характерній тільки для людини. У цій діяльності людина продукує всі умови свого життя і всі суспільні відносини, створює суперечливі, взаємовиключні тенденції розвитку суспільства, які борються. У цій діяльності людина і є суб’єктом, тобто дійсною людиною.
Звісно, на слові «Сутність» можна було б одразу закрити цю статтю, як теоретичне сміття, що все ще продовжує існувати в парадигмі дуалізму «сутності» і «явищ», так і не вийшовши за межі примтивного картезіанства. Але так було б зовсім не цікаво. Якщо надати цьому хоч якогось сенсу, то вона говорить, буквально, таке:
Сутність людства це те, що робить людину – людиною, і це не «Людство як таке», не платонівська абстракція, що проявляється в кожному окремому індивіді. Це не так, бо Бурик нарешті зрозуміла, що це банальна теологія та ідеалізм. Але це навіть і не сукупність відносин між індивідами, бо сукупність відносин, це сукупність проявів «людського», і взагалі в ідеалістичному марксизмі (!) стоїть табу на зведення «цілого» до сукупності частин. То що ж це «людське», якщо не абстракція Платона? І що ж таке ця конкретна людина, як не прояв людського? Людяність – це «специфічна» діяльність із перетворення природи, в якій людина стає творцем.
Заперечуючи платонізм як мем про «ейдоси», вона прийшла до платонізму як логіки реалізації «творчості». А якщо ще простіше, то Бурик намагається перенести питання про сутність людини з абстракції про людство (тобто досвід і створені речі, які передали нам наші предки за сотні поколінь + те, що ми вже встигли зробити самі) на загалом таку саму абстракцію про «людську сутність», яка полягає в продуктивній діяльності з перетворення природи.
Акцент зміщується з підсумкового результату на поточний процес. Але суть залишилася, загалом, такою самою; тому що людина все ще знаходить себе тільки за допомогою якоїсь «сутності», яка стоїть “вище” за своїм значеням, та існує за своїми власними законами, і до якої творінню під назвою Homo потрібно ще долучиться, щоб отримати право бути «справжньою» Людиною з великої літери. Просто раніше Бурик, через наївність, намагалася довести, що бидло може стати «справжньою» людиною тільки після долучення до всього досвіду наших предків (правда, на ділі цей досвід був уже нібито абсорбований Гегелем, а тому достатньо було тільки зрозуміти Гегеля) і, засвоївши цей досвід, – діяти вже в «новому» просторі, творити щось справді актуальне, створювати щось таке, чого предки ще не зробили. Таким чином, за допомогою таких особистостей «людство в цілому» (або т.зв. «Абсолютний дух») робило подальші кроки. Проте в такій схемі людина діє в контексті «Людства» і тільки заради нього. «Людство» використовує такого індивіда як інструмент для саморозвитку. Індивід губиться в цій схемі. Тому Бурик намагається піти від обожнювання «Людства», щоб не створити, як Огюст Конт, секту «Церкви Людства».
Раніше вона семимильними кроками до цього йшла, а тепер намагається обійти цю небезпеку. Але, як ми вже зазначили, по суті тут мало що змінилося. Вона й раніше говорила про те, що суть буття людиною – у перетворенні природи під себе. І весь каркас її побудов загалом мало змінився.
Це розуміння передбачає виявлення тієї інваріанти, наявність якої принципово відрізняє діяльність людини від сліпої дії сил природи, зокрема й олюдненої – переробленої на соціальний світ, що складається зі світу речей і світу суспільних відносин з його об’єктивними незалежними законами. Такою інваріантою, тобто тим, чого немає в несуб’єктних діях людини, є свобода. Суб’єктна, тобто специфічно людська, діяльність – це діяльність за мірками свободи.
Як і йшлося вище – ми живемо у світі дуалізму природи і суспільства, бути людиною, це означає бути деміугром, піднесеним над природою. Але Бурик усвідомила, що розчиняючи людину в матерії, не наділяючи її нічим «особливим» (квазі-душею), вона ступає на шлях детермінізму, де людина не є чимось поза-природним, а значить, підпорядковується механістичним законам матерії (о, ні! це ж фу, матеріалізм). З багатьох міркувань практичного характеру (про що вона говорила своїй групі безліч разів), детермінізм їй не подобається, і вона не знаходить нічого кращого, ніж указати на наявність у людини свободи. Ця свобода не доводиться загалом ніяк, вона просто самоочевидна. Тварина від голоду біжить до годівниці, а людина може хоч добу почекати. Таких прикладів вона не дає, але загалом це близько до суті.
У якомусь сенсі вона повторює кроки, зроблені в античний час атомістом Епікуром. Щоправда, Епікур для цього не створював роздвоєний світ природи і суспільства, йому було достатньо лише поділу природних і штучних предметів, які всі складаються з атомів, підпорядковуються єдиним законам механіки і є частиною природи. Бурик усе таки не витримує такого рівня і відкочується до дуалізму, що автоматично робить людину «особливою». Але вона намагається, як видно з цитати вище, також розділяти рукотворну природу (ті ж штучні речі) і природну природу. Щоправда вони обидві живуть за своїми, окремими від людини законами, і тому однаково «невільні», запрограмовані.
Вражає тільки те, що в суспільному світі діють загалом люди, але Бурик наполягає, що там немає жодної свободи. Тобто, намагаючись уникнути теології «Людства», вона все одно обожнює «суспільні відносини» настільки, що в їхніх рамках людина – не більше ніж статистична одиниця. А що таке людина поза суспільними відносинами? Що таке «свобода»? Уже тут усе це стає дуже схожим на філософію крайнього суб’єктивізму на кшталт Фіхте. Замість матеріалістичного трактування, ми йдемо в класичний німецький ідеалізм, тобто в німецький варіант відродження платонізму.
Свобода завжди конкретно історична. Вільна діяльність здійснюється в певних умовах, але сама вона полягає в запереченні цих умов, як утвердженні людини у всій повноті її чуттєвості, моральності та мислення, як реалізація безпосереднього інтересу. Свобода, таким чином, не може бути правильно зрозуміла ні як необхідність (нехай навіть і усвідомлена), ні як чиста спонтанність. Повністю послідовне проведення обох цих позицій зрештою позбавляє сенсу самі поняття свободи і людської суб’єктності.
Тут вона просто констатує свою мотивацію. Історичний матеріалізм надто напирає на те, що «суспільні закони» реалізуються, використовуючи людей як своїх пішаків на шахівниці; а Бурик хоче, щоб людина діяла сама, щоб від наших рішень щось залежало. Частково це практична проблема, бо віра в дію «законів» знімає з людини відповідальність, і замість того, щоб діяти, така людина сидить і чекає, поки «закони» самі почнуть реалізуватися. Від неї ж нічого нібито не залежить! Само собою, що очікування ні до чого не приведе, і потрібно діяти, щоб щось почало «реалізовуватися». Але щоб діяти – потрібно повірити у свою значущість, у значущість своєї волі. Пасивність лівих на просторі СНД є основною передумовою всієї цієї теоретичної роботи. Про це вона загалом і продовжує далі говорити:
Свобода – це щоразу вихід за межі тієї визначеності, в якій діє людина. У цьому сенсі вона визначається умовами, але лише негативно. Здійснення свободи – це заперечення всієї сукупності наявних умов діяльності не тільки за логікою цих умов, а й за універсальною, а отже, в межі нескінченно-різноманітною логікою утвердження людини у світі. Свобода означає не тільки заперечення обставин, а й самого наявно-досягнутого характеру (стану) діяльності. Людина заперечує консервативний бік свого власного способу життя, утверджуючи себе в цьому запереченні. Реалізація свободи – це завжди боротьба за звільнення як з наявними обставинами, так і з самим собою. Тому вільна діяльність завжди саморозірвана, завжди є боротьбою різноспрямованих взаємовиключних тенденцій, іншими словами, вона завжди суперечлива. І людина тому завжди суперечлива, саморозірвана. Її суб’єктність це самоподолання, боротьба тенденцій у ній.
Людина-суб’єкт – це людина, яка у своїй діяльності виходить за історично сформовані її форми. Суб’єктність – це вихід за наявні межі і заперечуваного, і заперечуваного суб’єкта, а не дії винятково в межах визначеності та відповідно до неї, хоч би як широко ці рамки розсовувалися у свідомості, навіть до масштабів матерії.
Щоправда, вихід за межі встановлених відносин, тобто вчинення «заперечення» за Гегелем, це теж частина детермінованого механізму із серії «заперечень». У чому тут власне свобода, не зовсім зрозуміло. Але зате ясно, що Бурик має намір підготувати ґрунт для атаки на матеріалізм, уже не тільки на «вульгарний» атомізм, а й на «витончений» діамат. І далі її метою стає поняття матерії, яке вона намагається демістифікувати так само, як і поняття про людство.
Матерія – це абстракція, але абстракція розумна, оскільки під матерією розуміють світ узятий з боку його єдності. Матеріалізм полягає в тому, щоб покласти матерію в основу теорії. Це означає, що ідеальне (воля, свідомість, чуттєвість), не може розглядатися у відриві від світу як самостійна сутність, а повинне бути зрозуміле з нього і разом з ним.
Матерія не є ні субстанцією, ні суб’єктом. (Парафраз претензії Гегеля до Спінози).
Тут вона просто визнає континуальне розуміння матерії, констатує, що вона все ще «холіст», тобто «філософ Цілого», інакше кажучи – послідовник Спінози. Як правило, це автоматично штовхає філософа до конструювання з «матерії» – нового Бога, в якому і через якого ми всі живемо, і чию волю виконуємо. Якщо матерія – ціле, а ми – частини, то по відношенню до матерії/природи ми є тим самим, чим є клітини по відношенню до організму людини, або (у згоді з тим фактом, що людина «творець») – пальцями і руками в організмі природи. І нібито своїми руками (тобто людьми) природа перетворює саму себе. Без рук вона б не могла цього робити, але ось природа «захотіла» себе переробити, і створила для себе інструмент, людину. Без жартів, так і думала Бурик раніше, як і її вчителі, включно з Піхоровичем. І за це я багато років над ними вже насміхаюся, але ось Бурик сама зрозуміла, що це проблема, і вирішила від цієї проблеми піти.
Тому, ЗНОВУ нічого по суті не змінюючи, і залишаючись холістом, вона сподівається обійти всі проблеми, що з цього виникають (ну прямо як у марксистських мемах, де дрібні буржуа сподіваються побудувати утопію без ліквідації капіталістичного фундаменту).
Матерія не є субстанцією. Під субстанцією в історії філософії розуміли те, що є причиною самого себе, або те, що не потребує зовнішньої підстави для свого існування. Матерія не є субстанцією не в тому сенсі, що потрібно шукати зовнішню причину або підставу для її існування, а тому що для світу загалом взагалі не потрібно шукати жодних причин і підстав. Категорія причинності, так само, як і поняття початку і кінця, і вже тим більше мети, не застосовні до матерії, якщо послідовно проводити вище позначене розуміння.
«Субстанція це те, для чого не потрібна причина», каже Бурик. «Але для матерії не потрібні причини і так», – додає вона. Отже – матерія не субстанція. Це настільки тупо, що я навіть не знаю що тут ще сказати. Вона буквально сказала – «оскільки матерія субстанція, то вона не субстанція». Вона хоче зняти з матерії теологічний статус, але не знає як це зробити, не відмовившись від холізму. Зі свого боку я б сказав, що сама ідея субстанції – сміття, як і вся метафізика в принципі.
Але звідси вона переходить до тієї самої шизи її вчителя Піхоровича, де матерія – як жива істота, яка хоче себе змінювати, користується нами, як інструментами. Завдати удару по цій маячні для неї куди важливіше. Це необхідно, щоб «звільнити» людину від рабського служіння природі.
Матерія не є суб’єкт. У світі є суб’єктність, тому що людина частина світу, а не тому, що вона характерна для світу як такого і тільки проявляється в людині, як не її власна суб’єктність, а втілення суб’єктності матерії. Суб’єктність відноситься до світу загалом, а не до певної його частини (до індивіда і навіть до суспільства), в тому сенсі, що людина універсально переробляє природу, в межі перетворюючи все на все, утверджуючи себе в цьому і через це. Тому і чуттєвість, і мислення людини мають універсальний характер, тобто в мисленні і в почуттях люди можуть робити своїм предметом усе у світі і весь світ. Але людина проте є людиною, а не світом у цілому. Її (людину або суспільство) неправомірно ототожнювати з матерією, так само як неправомірно буде ототожнювати з матерією будь-яку істоту, речовину, річ або комплекс речей тощо. (будь-яке кінцеве).
Але як ми бачимо, вона нічого не змінила. Буквально: «Суб’єктність відноситься до світу в цілому». Індивід все ще сміття, значення все ще має тільки ціле. Фашизм/комунізм у мисленні врятовано, ліберали не зможуть використати це для свого буржуазного індивідуалізму, фух. Але чому, звільнивши людину, вона все ще не суб’єкт як індивід? Тому що її діяльність, та сама штука, яка є «сутністю людини» і яка існує поза індивідом, і через долучення до чого ми отримуємо право називатися «людиною», – дає змогу перетворити «все на все». У цьому є якась універсальність. Але як від цієї універсальності перекидається місток до того, що суб’єктність відноситься до світу загалом? І чому з цього випливає, що людина, до якої вона все ще відноситься опосередковано – вільна? А ніяк, це просто констатація, пов’язана із семантикою слів «універсальність» і «всезагальне». Тобто буквально словесні трюки.
Матерія – це все й одразу, а отже, будь-який конструкт із матерії – це вже не сама матерія (тобто не все й одразу, а тільки частина). У рамках атомізму це б ще звучало розумно. Більш складні системи атомів набувають різних властивостей, тому підсумкові великі складові тіла – не повністю тотожні, хоча і складаються з одного матеріалу. Але у випадку з холізмом – це так не працює. Принцип-то Бурик використовує такий самий, але сама структура матерії в її уявленні така, що її перетворення – не інакше як магія. Один нескінченний пластелін в одній загальній якості просто довільно на окремих своїх ділянках трасформується в інші речі, і при цьому такі речі вже нібито не є самим цим пластеліном. Але цю тему (про дискретну і континуальну матерію, їхні спільні та різні риси) розкривати довго, а ми націлені на статтю Бурик, а не на всі опосередковано пов’язані з нею питання. Навіть якби все працювало з холізмом так, як і з атомізмом – Бурик дійшла до висновку, що не тільки люди, але будь-які окремі істоти «неправомірно буде ототожнювати з матерією». Матерія стала взагалі не потрібна, ми оперуємо тільки конкретними індивідами і розрізняємо їх за ступенем свободи. Те, що всі ми матеріальні – ми навмисне ігноруємо, як річ не важливу, бо це позбавило б нас метафізичної свободи. Зручно? – так. Розумно? – ні.
Матерія принципово не завершена. У цій незавершеності полягає підстава і можливість людської суб’єктності. Людина не змінює світ загалом, а завжди має справу з певним предметом, але якщо цей предмет змінюється, то і світ, і людина не залишаються колишніми. Суперечливість принципово незавершеного світу, який постійно стає, виявляється в універсальній діяльності людини в чистому вигляді, оскільки людина не тільки (у межі) може перетворювати все на все, але вона заперечує не тільки предмет у його наявному бутті, а й свою власну діяльність. Своїми діями людина створює нову реальність, тобто нові умови своєї діяльності (своєї боротьби).
Матерія все ще страждає від того, що хоче себе змінювати, вона все ще хоче використовувати своїх діяльних рабів. Але Бурик вирішила, що людина реалізує цю потребу матерії, зі своєї власної волі, і в якомусь сенсі «випадково», не спеціально цілячись саме на перетворення всесвіту. Цілі людини менші й локальніші, але метафора «невидимої руки» чудово спрямовує її до загального блага. Головне зазначити, що ніде, включно з тезою про матерію як цілий організм, Бурик не відійшла від первісної шизи по суті справи, а просто трохи переформулювала її, щоб збільшити роль людини і зробити Природу менш божественною.
А далі, не бажаючи нічого змінювати, вона просто повторює тези «ідеалістичного марксизму» про трансформацію матеріального та ідеального, залишаючи на місці сам дуалізм душі й тіла та всі рудименти епохи Декарта/Спінози. Те, що саме через це виникла вся та шиза, яку вона не дуже вдало і переконливо намагалася заперечити, – її не хвилює. Те, що зберігаючи ці міркування – вона неминуче повернеться до вищевказаних проблем – їй байдуже. Головне якомога менше змінити улюблені концепти.
У суб’єктних діях людина завжди робить свою власну діяльність предметом, тобто відрізняє себе від своєї власної діяльності та протиставляє себе їй, тому суб’єктна діяльність здійснюється в переходах матеріального в ідеальне і назад (Дивитися розуміння ідеального в Ільєнкова). Створюється ідеальний бік діяльності: самосвідомість як єдність волі та інтелекту, почуття, бажання, цілі, поняття людини як про неї саму, так і про світ, у якому вона живе. Іншими словами, суб’єктність передбачає відповідну суб’єктивність і здійснюється через неї. Суб’єктність здійснюється як суб’єктивність особистості: як її бажання, її вольові рішення, постановка цілей, пошук засобів. Це давало підставу класикам ідеалізму (Фіхте, Гегель) розглядати суб’єктну діяльність як реалізацію самосвідомості (або Я), тобто ідеального у світі. Для нас же це означає, що у світі немає жодних цілей, крім людських, і жодних моральних вимірів діяльності, крім людських. «Винесення» їх у бога (або в матерію) відповідає відмові від власної суб’єктності або, що те саме, відчуженості від неї людини.
При чому розділивши матеріальне та ідеальне, і прибравши матерію на задвірки, людина реалізує тепер не потенцію природи до самовдосконалення, а створену собою ж «ідеальну» природу. Нас цікавить ідеальне і тільки ідеальне, що й дарує нам свободу. А те, що воно виникло з якоїсь там малозначущої матерії, це тільки важлива передумова, щоб тебе не звинуватили в ідеалізмі. Вона в самих міркуваннях більше нічого не значить, але й викинути її не можна, щоб зберегти статус «матеріаліст». Здійснивши такий недомовлений «камінг-аут» як ідеаліста, Бурик переходить уже до питання самої особистості-суб’єкта.
Суб’єктність – це завжди міжсуб’єктність (Фіхте і Гегель). Не можна жити в суспільстві і бути вільним від нього (Маркс), але можна (і тільки так і можна) жити в суспільстві і бути вільним разом із ним. Людська діяльність має колективний характер, перетворення діяльності та зміна її умов – відповідно теж. Суб’єкт-особистість існує виключно в просторі міжсуб’єктності. Дійсним суб’єктом історичної дії особистість може бути тільки разом із такими ж вільними, тобто такими, що звільняються, особистостями. Це означає, що саморозірваність, суперечливість суб’єкта, що здійснюється як боротьба різних і різноспрямованих тенденцій розвитку суспільства, має місце і в кожній особистості, і в колективі-суб’єкті, і у взаємодії таких колективів. Суб’єктність – це постійне самозаперечення сформованих колективних форм діяльності. Свобода згасає в окостенінні колективності.
Щоб не здатися соліпсистом і не отримати звинувачення в «робінзонаді» (хоча в цьому немає нічого поганого, але марксисти явно звинуватять), Бурик поспішає виправдатися, що у своєму суб’єктивному іделізмі за Фіхте (можна назвати це фіхтеанським марксизмом) – вона все ж таки припускає важливість і субстанційність інших особистостей, і може реалізуватися лише разом із ними. Тож ми будуватимемо все ж таки колективізм на ідеалістичній основі, це найважливіше. Хто б не будував комунізм для блага всіх людей – ідеаліст (Бурик) або матеріаліст (вульгарні дурні), якщо вони щось таке зможуть побудувати, то вони будуть молодці! Щоправда, її боротьба з тотальностями (Людство, Матерія) тепер уже добралася і до божества під ім’ям Колектив. З ним індивідові теж потрібно боротися, але оскільки без нього індивідові не вижити (див. «холізм»), то і боротися потрібно в міру.
Справжньо-людською, а отже вільною, метою може бути тільки людина. Утвердження людини в її свободі – ось єдино можлива моральна мета, яких би різноманітних форм вона не набувала. Вона вимагає завжди зважати на свободу іншого, на його суб’єктні дії. Це визначає вибір відповідних засобів. Спроби «ощасливити насильно» не тільки неефективні, а й аморальні.
Ліберальну тезу про свободу, що закінчується там, де починається кінчик носа іншої людини, Бурик відтворює майже в точності, але я сподіваюся, що це несвідомо, бо було б навіть смішніше спостерігати її перехід до фіхтеанського лібералізму. Цей фрагмент цінний хіба що тим, що тут вона виступає як моралізаторка, і дуже дбає про моральність тих чи інших дій. На щастя, поки що без критеріїв моральності. Сміятися над цим нам ще доведеться в наступних її опусах. Зате з хорошого, прийняття лібералізму оздоровило навіть такого затятого фашиста, як Бурик, і вона вже не хоче проводити над людьми експерименти й «ощасливляти насильно».
Зрештою, йдеться про розвиток вільної діяльності в суспільну норму. У русі діяльності потрібно ставити на її визвольну тенденцію. При цьому слід враховувати, що перемігши ця тенденція стає консервативною, «застигає» у вигляді досягнутих форм і перешкоджає подальшому розвитку свободи.
Розвиватися треба завжди, рухатися до нового і нового, майже як у «НЕТ» Івана Сміха, яку тусовка Бурик люто засуджує. Але це я вже надто єхидничаю, зрозуміло, що «нове» має бути новим по суті, а не за формою (ауф!). Далі нам просто з різних ракурсів розкривають усе вже сказане вище, щоб ми ненароком не потрапили назад у рабство до матерії/природи, від якої нас звільнили.
Свобода – це заперечення всього кісткового в діяльності людини. Будь-які (навіть «найправильніші») ідеологічні «скріпи», що прив’язують людей до певної діяльності, – це ідеальне вираження перетворення людини на засіб, тобто ідеологічна форма людожерства реального життя.
Здавалося б, нехай загалом мало що змінилося в буриківській шизі, і реалізація її «реформи» – це, скоріше, пил на мошонці монгола з анекдоту Жижека, але сама спроба через індивідуалізм і констатацію свободи примусити людей діяти – непогана. Тільки вона тут же все вбиває, насильно пхаючи у свій аналіз класову боротьбу та інші нафталінові штампи з кондового марксизму. Ось заради чого ми повинні жити і діяти, товариші, не заради тих абстракцій, про які йшлося раніше, а заради інших абстракцій зі сфери «суспільних відносин»:
У масштабах усього суспільства в сучасних історичних умовах суб’єктність не може бути нічим іншим, крім як класовою боротьбою пролетаріату. Тобто будь-яка суб’єктність, будь-який вихід за рамки наявного стану речей зрештою виявиться такою класовою боротьбою. Пролетаріат має в ній шанси на успіх, якщо бореться головним чином із самим собою. Перемігши свою відсталість, свою обмеженість сучасним суспільним поділом праці, свій власний пролетарський характер діяльності, пролетаріат переможе буржуазію як клас, адже тим самим будуть знищені суспільні умови, що відтворюють не лише її панування, а й її саму. Це означає, що революційність пролетаріату не може носити суто політичний характер, ба більше, вона не може носити політичний характер навіть за перевагою. До того ж революційними не є ті форми боротьби пролетаріату, що спрямовані суто на його відтворення як класу (поліпшення умов торгівлі робочою силою).
Боротися за поліпшення життя – фу, реформізм, мерзенні соцдеми. Внутрішній сталінізм Бурик (а її тусовка, включно з такими вчителями, як Піхорович, інколи навіть не соромляться зіганути за «Віссаріоновича») дає про себе знати. Але боротися треба у сфері самоусвідомлення, а не в політичній сфері. Це феноменальний синтез зі сталінізму, фіхтеанства і младогегельянського інфантилізму.
Революційність пролетаріату складається з безлічі справ, де люди (особистості) виходять за ті рамки, що їхньому життю ставить капітал, відмовляються грати за запропонованими правилами, діють всупереч усім обставинам, що склалися, та готовим варіантам, що пропонуються сучасними умовами, заради самого людського життя в найрізноманітніших його проявах. Суб’єктна (вільна) діяльність полягає в тому, що люди виходять за рамки сформованої культури в найширшому розумінні цього слова (і матеріальної, і духовної), борються з цими рамками, відштовхуючись від уже досягнутого, створюють нову культуру і відносини, не задані панівним способом виробництва. У цьому процесі особистість є суб’єктом свого власного життя та історії, функціонують і розвиваються простори (острівці) міжсуб’єктності. Така революційність далеко не обов’язково є політичною за формою. Навпаки, політична форма може заважати і гарантовано заважає її становленню, якщо це відтворювана стара форма (косплей). Адекватна форма дійсної революційності визначається самою суттю суб’єктної діяльності, тим, що саме люди створюють і що саме заперечують. Успішна пролетарська політика можлива тільки як політичне вираження дійсної суб’єктності.
Тож намагаючись пробудити лівака до діяльності, вона тут же закликає його відмовитися від політичної боротьби (не взагалі, звісно, а тільки за нинішніх умов, коли «об’єктивно» склалося так, що діяти неможливо). Лівих і так хлібом не годуй, то дай гуртки з читання літератури, але Бурик вирішила, що цього недостатньо, що вони ще сміють думати про щось окрім самопізнання! Тож треба нагадати «пролетаріату» (на ділі, лівим декласованим елементам, перевага студентам), що справжня діяльність це якраз читання Гегеля на гуртках! Нема чого сумувати, що ви не рухаєтесь у політичному сенсі, Гегель важливіший! Спочатку пізнай Гегеля, і тільки потім політика, інакше провалишся.
Щоправда, це вже пахне якоюсь зовсім анти-марксистською темою. І Бурик це зрозуміла, тому наступним же абзацом закликає нас не вірити в її власні слова:
Справжня революційність не йде від ідеології.
Треба розуміти, напевно, що її заклики це аж ніяк не «ідеологія», а щось більш значуще і священне. Але вона хотіла сказати не це, а що раз справа не в ідеології, то не важливо, комуніст ти чи ні. Матеріаліст ти чи ні – головне те, чи сприяєш ти емансипації людини. Ось тут вона вже майже здійснила камінг-аут у фіхтеанський марксизм і боротьбу за комунізм на підвалинах філософії ідеалізму (те, чого я вже пів року чекаю від її трансформацій, і що обов’язково трапиться, якщо тільки вона не повернеться до класичного марксизму).
… Отже, вона [революційність] далеко не обов’язково і далеко не на всіх етапах передбачає ідеологічну самоідентифікацію її суб’єктів як комуністів. Ба більше, таке самовизначення часто не заважає людям бути крайніми реакціонерами на ділі. Відповідно, не на самоідентифікацію мають передусім працювати й спиратися свідомі прихильники пролетаріату. Насамперед слід сприяти розвитку дійсної суб’єктності та міжсуб’єктності, а міжсуб’єктність у сучасному суспільстві передбачає інтернаціоналізм у відносинах між людьми. У цій справі потрібно орієнтуватися на те, що люди насправді роблять, а не на те, що вони думають самі про себе, спираючись на ту чи іншу, не пов’язану з їхньою безпосередньою діяльністю ідеологему. Прихильники пролетаріату повинні спиратися на пролетаріат. Це не означає, що не треба дбати про те, щоб люди ставали прихильниками певних ідей. Звичайно треба, це важлива частина боротьби. Але слід завжди враховувати, що ідея справді здатна опановувати маси і стати матеріальною силою лише в тому разі, якщо вона виражає дійсні інтереси і дійсний рух мас. Розвитку цього руху в усьому розмаїтті ми й повинні насамперед сприяти. Кожен на своєму місці.
Тож усім, кому здається, що Бурик відходить у бік «вульгарного матеріалізму» і філософії Епікура, який допускає матерію, що є не «усім», а лише складовою частиною людини, і допускає свободу волі – смію вас запевнити і заспокоїти, Бурик це такий закоренілий ворог матеріалізму, що вона ніколи цього не допустить. Те, що ви бачите, – це просто трансформація, або «регрес», залежно від того, з якого погляду дивитися, з марксизму у фіхтеанство. Лібералізм тут проявляється остільки, оскільки сам Фіхте був лібералом, і це прямо пов’язано з філософією індивідуалізму, до якої він близький. Але Бурик швидше помре, ніж прийме індивідуалізм без 100500 милиць і напівзаходів, тому боятися нічого, це все ще кондовий комуніст і колективіст, просто під маскою гуманізму. А варіантів тут тільки два, або подальша трансформація в суб’єктивного ідеаліста а-ля Фіхте, або повернення до класичного марксизму. Третього не деано (хіба що Епікур, але це гріх).