Як історик потрапляє на історичний факультет? Дуже часто це відбувається під враженням від прочитаної літератури (напр., Айвенго), переглянутого кіно (напр., Індіана Джонс або Царство Небесне) або цілодобово проведених за відеоіграми (напр., серія Total War або ігри студії Paradox). Часто вибір цієї професії і зовсім пов’язаний з простотою вступу на історичний факультет. У школі цей предмет дається набагато простіше, ніж хімія, біологія або математика. І якщо ти людина ледача, то варіантів залишається не так вже й багато, тим паче що за місце історика не така вже й велика конкуренція. Молоді люди не біжать у чергу на істфак, адже після його закінчення ти отримуєш спеціальність, непотрібнішою за яку може бути тільки ступінь з філософії.
І ось, усе таки опинившись у лавах істориків, у кожного може виникнути закономірна думка – а чим я власне займаюся? У чому сенс історичної науки? У чому полягає специфіка ремесла історика? Яка від цього всього користь? У самому середовищі істориків гримлять суперечки, що важливіше: критика джерел (позитивізм), “діалог культур у часі” (школа Анналів), відкриття законів розвитку суспільства (умовно кажучи, марксизм), чи, можливо, щось іще. І здається, що вирішення цих питань дасть розуміння того, що таке історія і навіщо вона потрібна.
На мій погляд, ніщо з цього не дає задовільної відповіді. Те, про що я скажу, може звучати зухвало, нерозумно і наївно, але через понад десять років, відданих цьому ремеслу, я розглядаю історію суто зі світоглядного погляду. Користь від історії в тому, як це впливає на наше пізнання самих себе. І що якісніше ми вивчимо минуле, що більше помилок відсічемо – то якіснішим буде результат. Адже яка ще може бути користь від історії? Те, що сталося давно – вже сталося. Нічого не переграти, нічого вже не повернути, минулого не існує, а майбутнього передбачити не зміг ще жоден історик (хіба що в дуже обмеженому сенсі). Подумайте самі, якби ми раптом завтра ж втратили всю пам’ять про античність – то наше життя тут і зараз не змінилося б (за винятком, знову ж таки, усвідомлення самих себе в контексті впливу вже відомої нам античності). Іншими словами – історія це філософська дисципліна, або “мета-дисципліна”. Наприклад, вивчення “історії хімії” може сильно допомогти хіміку зрозуміти щось про самого себе або про свої методи, шляхом порівняння з підходами попередників. Без знання такої історії ми ризикуємо “винаходити велосипеди” і витрачати зайвий час. Але що втратить сучасний хімік, якщо раптом зникне пам’ять про Лавуазьє? Хіба він втратить здатність робити розрахунки і проводити експерименти з уже наявним знанням про властивості елементів? Звичайно ж ні.
Говорячи про ремесло історика, вибір методології, спосіб критики джерел тощо. – це вже конкретні підходи й інструменти того, як ти домагаєшся точності у своєму самопізнанні (точніше, у пізнанні людського суспільства). Звісно, треба критикувати джерела, щоб уникнути помилок. Як і розширювати контекст, залучати більше змінних, шукати закономірності, або можна навіть замахнутися на прогнозування майбутнього – все це добре. Але мета історії ніколи в цьому не полягала.
Історик зберігає історію, як рапсоди в стародавній Греції або барди в Європі. Це найбазовіша функція історика. Але зберігаємо ми її для чогось, для когось. І зберігаючи – ми даємо історії своє трактування. Ремесло історика полягає в тому, щоб зробити це трактування адекватним, і дати можливість іншим людям щось зрозуміти для себе самих і про себе самих. Наприклад, я прихильник реалістичного підходу, тобто сподіваюся намацати шлях до зображення історії максимально наближеною до того, якою вона була насправді. Є також і всілякі класицисти, які використовують історію буквально для моралей. Щоб прикладами з минулого надихати сучасників на доброчесність. Є й усілякі романтики, які хочуть використати історію для маніфестації вже певного майбутнього, ну як марксисти, наприклад.
Іншими словами, мета історичного знання – продукувати ідеологію (або служити їй) у найширшому сенсі. Залежно від того, яку ідеологію поставлено в основу, залежить те, як ти вивчаєш історію, або як ти використовуєш здобуті результати. Варіантів такого використання багато. Але я бачу основною метою – краще усвідомлення нашого місця у світі. Історія задає нам “перспективу”, коригує кут огляду, задає потрібну оптику. Усі інші варіанти, як на мене, хибні. У них ти підпорядковуєш історичний наратив своїй меті (повчальній, політичній тощо). Я ж намагаюся навпаки, підпорядковувати самого себе – правильно зрозумілій історії. Справа не стільки в особистій атараксії, скільки в небажанні вбудовувати себе в завідомо хибні ідеологічні дискурси. А вони завідомо хибні, бо теж апелюють до історії, залежать від неї, але вочевидь хибно її трактують (розуміння цього приходить якраз у процесі емпіричного вивчення історії самої по собі). Я намагаюся знайти нормальне трактування, принаймні несуперечливе на момент нашого часу і нашого обсягу знань, і вже з ним співвіднести ідеологічні позиції.
Та й узагалі, це ж смішно, якщо хтось заявить “я історик, моє покликання розбирати джерела”. Чудово, але навіщо ти це робиш? Або “моє покликання порівнювати культури”. Добре, а яка мета? Або “я хочу вловити закономірності, щоб прогнозувати майбутнє” – окей, але що це дасть? Мабуть, тоді в тебе є політична мета, а отже, ти використовуєш історію як інструмент у своїй партійній боротьбі. Усі ці елементи як самоціль – абсурдні. Єдине, що я можу визнати в самообмані істориків, так це бажання просто розкривати істину заради неї самої, заради процесу. Ну або бажання вписати себе в список великих дослідників якоїсь теми або напряму. Цілком можна зробити зі своєї професії фетиш і покращувати божество “Історію” заради неї самої. Але як на мене, навіть такі гіки, закриті в собі, зрештою все одно оповідають для публіки, і навіть знехотя вони стають тими самими “бардами”. Я відрізняюся від них тим, що не вважаю історію чимось самоцінним. Так, приємно відкривати минуле з нових боків, але ці відкриття я використовую для пізнання себе, як чергової одиничної істоти в ланцюжку зміни поколінь.
І оскільки історія є “мета-дисципліною”, вона включає в себе всі дисципліни. Можна займатися історією фізики, історією філософії, історією самої історії, історією економічних вчень або самої економіки як форми взаємодії людей у суспільстві. Можна вивчати політичну історію, культурну та будь-яку іншу. Історик тому має безумовну перевагу широти кругозору, і тому найбільш обґрунтоване право на те, щоб конструювати ідеологію. Крім цієї функції, і того, що історія дає нам змогу не витрачати час на “велосипед” і нову “Америку”, – вона допомагає нам, наприклад, в оцінці літератури минулого. Знаючи контекст – ми можемо зрозуміти більше в прочитаному. Але якщо в основу нашого розуміння закладено хибну методологію, то весь ланцюжок наступних висновків виявиться також хибним. Від історика залежить те, як люди оцінюватимуть творчість Діккенса або картини Буше. І від історика залежить те, що ми будемо думати про себе, і чого ми очікуватимемо від нащадків, які вже своєю чергою стануть оцінювати нас самих. Ми не тільки конструюємо історію минулих століть – цим ми також конструюємо і теперішнє.
Отже, повторимо – історія це дисципліна, яка продукує ідеологію (вона ж – філософія). Застосовувати ідеологію можна по-різному, і конструювати її можна по-різному. Але головна мета всякої філософії в тому, щоб “зрозуміти самого себе”. Історик не тільки сам займається цим, а й допомагає іншим. Ось навіщо потрібна історія.