У процесі суперечок натрапив на статтю, яка, згідно з Вікіпедією, стала “класичною для досліджень свідомості”, де її автор “показав обмеженість матеріалістичної епістемології”. Відважний герой виступив проти “фізикалістського редукціонізму, який на той час був панівним у науці та аналітичній філософії підходом до вирішення психофізичної проблеми“. Хлопець, на секундочку, у 1974 році (!) повернувся до проблеми, яку поставив ще Декарт, і яку давно вже було, здавалося б, вирішено. Погодьтеся, це вже само-по-собі цікавий поворот. До слова, звали цього героя Томас Нагель.
“Треба розібратися” – вирішив я, і зараз ми разом розберемося, практично онлайн, оскільки текст цей пишеться практично на ходу, як жанр “реакція” на YouTube.
- “Згідно з Нагелем, істота може володіти свідомістю тільки в тому випадку, коли “щось є” цією істотою, тобто коли світ сприймається із суб’єктивної точки зору цієї істоти”.
Чудово, але згідно з матеріалістичною епістемологією – точно те саме. Що ж тут нового? Що тут так перевернуло гру? Поки що не зрозуміло.
- “Будь-які спроби ототожнити психічні явища з фізичними процесами в мозку виявляються безуспішними внаслідок суб’єктивного характеру свідомості, який, на думку Нагеля, є самою сутністю свідомості”.
А ось тут, на секундочку, починається класичний софізм. Навіть не рахуючи того, що нібито свідомість не можна ототожнювати “просто бо тому що так”. До чого намагається підвести нас Нагель? До того, з чим неможливо не погодитися, що, мовляв, дійсно, вивчаючи зв’язки і взаємодії між нейронами мозку, ми не бачимо свідомості. Відтворивши їх на рівні сучасних нині “нейронних мереж”, чудово видно їхню, філософською мовою скажімо, “кількісну обмеженість”… Мережі навіть “навчаються”, але якою б досконалою мережа не була – стрибка до свідомості вона зробити не здатна. Це все вірно, звісно.
Однак уже на прикладі нейронної мережі (це наш власний приклад) ми бачимо слабкість аргументації Нагеля, адже він наголошує саме на тому, що спостереження відбуваються зі сторони, збоку. Інакше кажучи, підходячи до свідомості як до об’єкта дослідження, наука не може її відтворити; вона може лише описати процеси та відтворити конфігурацію, але якісний перехід від імпульсу нейронів до свідомості – вловити не здатна. Нагель вимагає вивчати свідомість “зсередини”, при чому саме вимагає, апріорно (!) заявивши, що ззовні вивчати взагалі нема чого. І відразу ж спойлер, доволі самоочевидний. Нам не зрозуміти свідомість тварин, оскільки ми не можемо вивчати її зсередини тварин. Уявіть собі, так. Дивовижне прозріння кінця ХХ століття. Так от щодо переходу від нейронів до свідомості, то загалом розуміти його і не потрібно; в тому випадку, якщо дійсно вийде відтворити свідомість шляхом простого копіювання мозку. Щоправда, насправді спостереження ведеться не тільки “збоку”, про що Нагелю в 1971 році ще не можна було дізнатися.
Але тепер питання можна і потрібно ставити інакше – чи можливо зробити стрибок у розвитку нейронної мережі і разом з тим створити свідомість? І відповідь проста – звичайно ж так. Чому так упевнено? Тому що не становить жодної таємниці і нам прекрасно відомо, чим мозок відрізняється від нейронної мережі, а саме своєю неймовірною багатозадачністю. Мозок – це ніби замкнута саморегульована система з мінімальним відходом енергії за її межі. Мільйони нейронів одночасно передають сигнали один одному без координації в якомусь центрі. Вони відносно автономні. І це разюче відрізняє мозок від комп’ютера. Поки нейронні мережі, функціонуючи через комп’ютерні системи, опрацьовують конкретні прямі завдання в формі “запит-відповідь”; у той самий час наш мозок примудряється щомиті керувати всіма біохімічними процесами організму. Він спроможний скорочувати сотні м’язів для генерації руху тіла, і не зосереджується на цих процесах, які для нього сприймаються як фонові. Ми самі того не помічаємо, як мозок сприймає всю фонову обстановку довкілля, коли ми самі, здавалося б, повністю сфокусовані на співрозмовнику або предметі. Нейро-машина не надаватиме всьому цьому значення, щоб економити ресурси, але людина мимоволі сприймає абсолютно все, і навіть не помічає. Для нас незначним буде те, що для комп’ютерної системи виявиться непосильним завданням.
І навіть найпотужніші комп’ютерні системи не можуть розв’язати цієї проблеми, тому що їхня “фішка” у швидкості оброблення даних, при чому даних максимально спрощених (до рівня чисел). Навіть найпростіший калькулятор обчислює складні вирази швидше за наш “досконалий” мозок, суперкомп’ютер може і того набагато більше у сфері обчислень і обробки даних. Але під’єднайте всі обчислювальні потужності нашого світу в одну систему та озбройте її найкращою нейронною мережею – і ви отримаєте чудовий фундамент для кращого у світі електронного каталогу/енциклопедії, але не знайдете жодної краплі свідомості.
Здавалося б, це аргумент на користь Нагеля. Тим більше що “повільний”, але багатозадачний комп’ютер (мозок) створити, мабуть, зможуть не скоро.
І справді, у 2013 році для симуляції 1 секунди роботи 1% людського мозку знадобилося 40 хвилин на кластері з 82 944 процесорів 10-петафлопсного K computer. Проблему збираються розв’язати суто кількісно, умовно кажучи, збільшивши потужності в кілька сотень разів, і в такий спосіб симуляція буде досягнута, але і цього буде явно занадто мало.
То чи не означає це, що Нагель отримує козир? Ні. По-перше, тому що поставити саму проблему “відтворити мозок” у 1974 році вже можна було, тим більше “філософу”. Навіть якщо це було технічно нереалізовано (як зрештою і зараз), він міг би зробити ремарку про те, що в майбутньому це можливо, а тоді розглянути варіанти можливих реалізацій і наслідків. Без цього у XX, і тим паче у XXI століттях вирішувати проблему свідомості безглуздо. І що тоді, що і зараз, переносячи цю проблему на десятиліття вперед, немає жодних підстав вважати, що система ідентична мозку за всіма параметрами не набуде свідомості, якщо вона буде створена. Нагель цим питанням, мабуть, взагалі не переймається, для нього обмеженість науки і специфічна метафізична чарівність розуму навіть не потребує доказів. Але наведемо ще кілька аналогій, які допоможуть зрозуміти, про що йдеться.
Аналогія: такі структури як держави можуть акумулювати гігантські ресурси, щоб за бажання навіть осушувати моря, відправляти об’єкти в космос. Але все це буде неможливо, якби не праця простих робітників-фермерів, які копаються десь у селі у свинячому лайні. Нагель дивиться на фермера і задається питанням, як цей фермер може освоювати космос? І доходить висновку, що справа явно не в ньому, а в чомусь вищому!
Аналогія 2: приблизно так само мислять ті, хто дивиться на технологічні досягнення стародавніх цивілізацій і, вважаючи аксіомою, що в ті часи % “фермерів в багні” був набагато більшим, приписують усі досягнення якимось більш розвиненим цивілізаціям аж до прибульців. У нашому випадку, свідомість – “прибулець” Нагеля, який допоміг мозку побудувати піраміди.
Аналогія 3: класичний приклад Адама Сміта з шпильковою фабрикою чудово ілюструє, як можна досягти вражаючого результату за умови поділу праці та координації дій працівників.
Нейрони – працівники, Мозок – фабрика.
Аналогія 4: приклад із фабрикою стосується тільки кількості шпильок, тоді як свідомість, це щось якісно нове. Звернемося до прикладів із філософії, і візьмемо того ж Дешана (XVIII століття). При нарощуванні кількості солдатів виникають структури, які самі-по-собі, як об’єкти, – не існують. Виникають частини, дивізії, зрештою – армія. І на кожному вищому рівні виникають специфічні можливості (стратегії, тактики), які неможливо вивести із самого солдата як такого. Але реально (!) існують тільки солдати. Армія – лише позначення для їхнього об’єднання, це просто слово, абстракція. Чи не є нейрони – солдатами? Чари переходу в стан “армія” теж неможливо простежити (див. стародавні парадокси “Купа” і “Лисий”), а Нагель саме цього і домагається. Магія свідомості виникає в специфіці взаємодії нейронів. Так само і набір індивідів перетворюється на суспільство не як на новий “надоб’єкт” із новими властивостями, властивими цьому об’єкту. Суспільство – це лише слово, яке позначає специфіку взаємодії індивідів. Але Нагеля це все не цікавить, він займається простою констатацією, що раз він сказав, що розум це магія без пояснень, то значить так і є. Якщо його можна вивчати тільки зсередини суб’єкта, значить так і є. А якщо все так і є, тому що він так сказав, то вивчати кажанів потрібно мізками кажана, що неможливо.
- “Жодна людина не може уявити собі, що значить бути кажаном, який сприймає навколишній світ, поряд зі спільними з людиною органами почуттів, ще й за допомогою органа ехолокації, яка відсутня у людини”.
Це взагалі дуже тонкий виверт, тому що насправді питання стосується не тільки додаткових органів чуття. Є тварини, у яких органи такі самі (за застосовністю), але при цьому такі тварини теж далекі від людської специфіки. І тому ехолокатором більше, ехолокатором менше – справа ж не в цьому! Вона полягає в тому, які у миші потреби, сформовані її тілесною організацією. Подаруйте миші очі, вуха, язик та інші органи чуття, нехай навіть повністю ідентичні людським, і заберіть у неї ехолокатор, або навіть залиште його, їй богу. Невже тоді суб’єктивна різниця сприйняття зрівняється? Звісно ж ні. Якщо в цьому вся постановка проблеми Нагеля – він від самого початку б’є абсолютно повз ціль.
До інтересів миші не входить, та й ніколи не ввійдуть, ні пошук роботи, ні підбір місця проживання ближче до гілки метро, ні пошук однодумців, ні винахід інструментів для спрощення роботи. Що менше потреб, що вони простіші – то менше витрат сил на реалізацію всіх життєвих пріоритетів і менше розумових процесів, рефлексії над цим (нагадаю, у нас ідеться про свідомість, це сам Нагель підміняє її іншою темою). А між іншим, зв’язок між потребами і розвитком людського розуму простежували ще такі стародавні філософи, як Демокріт і Анаксагор. Зауважте, справа зовсім не в сприйнятті, зав’язаному на різні органи-рецептори (хоча і в цьому теж). Справа в більш фундаментальних відмінностях між самим способом існування та співіснування різних істот.
- “Якщо коли-небудь наука зуміє повно і точно описати звички кажана, його фізіологію, анатомію, нейробіологію і когнітивні процеси в його мозку, це не допоможе отримати уявлення про те, що означає бути кажаном. Відповідь на це питання не може бути отримана з боку третьої особи, її можна отримати тільки ототожнивши себе з кажаном”.
Але залишається ж питання, чи можна взагалі ототожнити себе з кажаном? Залишаючи його без відповіді, я лише хочу сказати, що цього і не потрібно робити, адже очевидно, яких саме (соціальних) потреб у нього немає, і так само очевидно, які примітивні потреби у нього є. Можна порівняти його з іншими тваринами, з розумово відсталими або дітьми, і знаходити схожість у рівні їхніх потреб та звичок. Так ми виявимо те, що з давніх-давен і називали “тваринна поведінка”. Так, це наближення, але навіщо нам абсолютне розуміння мотивів і душевних потреб кажана? Хіба потрібно знати, який у твого друга настрій, щоб розуміти, що він загалом здатен мислити? Або щоб розуміти, що щуплий хлопчина почуватиметься невпевнено в компанії озброєних вікінгів?
Уся ж інша різниця, за межами різниці в потребах, зведеться тільки до того, як кажан оцінює свої можливості, чого йому варто боятися, і це все пов’язано, грубо кажучи, з його розмірами. Можна поставити тому питання інакше – “що означає бути Джеком у світі велетнів?”. Відчути себе набагато вразливішим уже набагато простіше. Іншими словами – немає нічого неможливого в розумінні примітивних переживань примітивної і слабкої істоти. Усі ми були дітьми на тлі дорослих.
“Нагель запропонував три варіанти уявних експериментів”. Так нам кажуть. Тож подивимося, як із цього приводу міркує наш автор на прикладі двох найголовніших експериментів (третій просто дурний уявний експеримент, з яким не можна не погодитися):
1. “Імітація. Можна спробувати наслідувати поведінку кажанів у їхньому природному середовищі існування: вдень висіти догори дригом на горищі, а вночі полювати на комах з використанням системи ехолокації. Однак такий спосіб дослідження означатиме лише безглузду імітацію поведінки кажанів і нічого не дасть для розуміння їхньої свідомості”.
Саме тому, що це нічого не дасть, саме тому, що ми не кажани, а штучний “зовнішній” ехолокаційний прилад це геть не те. Тому й слід провести порівняльний аналіз, зійти на нижчий рівень розвитку хоча б (!) людини, і після цього спробувати в емпатію кажанам. Спробувати їм поспівчувати, знаючи їхні базові потреби. Уявити себе Джеком у країні велетнів. Натомість, Нагель цілком свідомо просто наводить нам тупих прикладів, щоб показати обмеженість науки. У цьому і полягає вся його мета, довести, що вчені – дурні, а наука нікчемна. Він навіть не намагається ставити питання, як філософ.
2. “Використання загальних переживань, які властиві як людям, так і кажанам, – болю, голоду, спраги, відчуттів тепла і холоду тощо. Однак і цей спосіб дослідження марний, оскільки психічна реальність кажана якісно відмінна від психічної реальності людини”.
Здавалося б – ось і воно, те про що ми говорили вище. Але ні, тому що він зводить усе до самих відчуттів, тоді як річ у тім і полягає, щоб уявити можливі стратегії поведінки та реакції на всі ці подразники (холод, спрага тощо) з боку кажана. Нагель тут же вказує, констатує, що психіка людини і кажана різна, але ж це-то і треба ще довести! Якщо ж це не можна довести, то навіщо ставити такі дурні уявні експерименти? У нас тоді вийде, що вся стаття може бути виражена в одній фразі – “Людина це не кажан“. Точно так само як Петро – не Павло. Навіть спостерігаючи за всім життям Петра від його народження до самісінької смерті, ми не зможемо краще зрозуміти, що на душі у Павла.
Невже в цьому дурному повчанні полягає весь сенс статті Нагеля?
А тим часом досягти значного рівня розуміння Павла через Петра – цілком навіть можливо, через аналогію. Це тим паче легко зробити з огляду на те, що вони люди з украй спільними інтересами та поглядами на світ.
Так, не можна не погодитися, що відчути (це не про “зрозуміти”) буття кажана неможливо так само, як і відчути повністю буття чоловіка із сусіднього будинку. Але ж це нічого не доводить про головне – про природу свідомості. Якщо виявиться, що свідомість як така – цілком зводиться до мозку, тоді якісні відмінності різних “свідомостей” нічого не дають. Навіщо нам знати, що таке бути кажаном (хоча це приблизно зрозуміло, як і те, що таке бути сусідом), якщо питання полягало в тому, звідки в кажана взялася свідомість? І звідки вона взялася у людини? Можна емпатувати тваринам чи ні? Питання походження самої свідомості спільне і для тварин, і для людини, а тому і якісні порівняння мають виходити з кількісної першооснови, з нейробіології. “Бути суб’єктом” зовсім нічого не говорить нам про отримання свідомості, адже щоб бути суб’єктом, необхідно вже мати свідомість. Це порочне коло. Адже за Нагелем суб’єктом можна вважати навіть камінь. Але ж ні, він все таки прив’яжеться до інших критеріїв відмінності живого і неживого, і за зовнішніми ознаками та нейробіологією допустить, що в окремих тварин є свідомість. Чи тому це, що вони “раптом” стали суб’єктами, а раніше ними не були? Чи це тому, що їхні клітини створили складнішу структуру?
Таким чином, уся стаття Нагеля, як і всі інші його роботи на цю саму тематику – за визначенням позбавлені сенсу. А в кожному конкретному прикладі він примудряється демонструвати тотальне незнання історії філософії. Адже той самий набір питань, який порушує він, порушували і вирішували вже у XVIII столітті. Усе, що він демонструє, так це тільки уражену людську гордість і дріб’язкову тупість.
До речі, цей рід тупості демонстрував і такий значний філософ, як Девід Юм, у якого невпевненість тільки від того й зароджувалася, що він не міг знайти всьому, що б то не було, 100% аргументацію. А якщо точність пізнання чогось уже не 100%, то це не істина – отже, не можна бути ні в чому впевненим. Наче через те, що Сонце одного разу не зійде, тепер не можна вважати його схід необхідним правилом. Для Юма це було серйозним аргументом. Для Томаса Нагеля таким аргументом є, мабуть, те, що ми не знаємо, якою мовою мислить кажан (це могло б бути темою для чергової гучної статті, пов’язаної ще й із Вітгеншейном).
На довершення, щоб розуміти, на якому низькому рівні (проблему було розв’язано вже французьким Просвітництвом) перебуває Томас Нагель, ось короткий опис його останньої роботи “Розум і Космос” (2012):
Критика редукціонізму та сучасної теорії еволюції. У книжці “Розум і космос” Нагель доводить, що матеріалістична версія еволюційної біології не в змозі пояснити існування розуму і свідомості, а отже, щонайменше, неповна. Він наголошує, що розум є базовим аспектом природи і що натурфілософія, нездатна врахувати цей аспект, є хибною у своїй основі. Він доводить, що стандартний підхід до виникнення життя на основі фізико-хімічного редукціонізму, тобто життя виникло завдяки ланцюжку випадковостей, керованих природним відбором, суперечить здоровому глузду. На думку Нагеля, за виникнення життя і, зокрема, свідомого життя, можливо, відповідають принципи зовсім іншого роду, і ці принципи можуть мати не матеріалістичний або механістичний, а телеологічний характер. Він підкреслює, що його аргументація не є релігійною за своєю природою (Нагель – атеїст) і що вона не ґрунтується на теорії розумного задуму, хоча він пише, що такі захисники розумного задуму, як Майкл Біхе, Стівен Маєр і Девід Берлінські, не заслуговують на те презирство, яке висловлює до них наукова більшість.
Тому я вважаю, що Томаса Нагеля можна сміливо вважати півнем. Ми чітко бачимо як рівень його підготовки, так і його інтереси (показати Кузькіну Мать цим чаклунам-науковцям). Отже, читаючи твори Нагеля і переймаючись їхнім духом – ми здатні зрозуміти “що значить бути півнем”, і виходимо за межі людської суб’єктивності.
Quod erat demonstrandum.