Усі діячі Просвітництва хотіли змінити світ шляхом удосконалення розуму.
Одним з них був Вольтер. Письменник, антимілітарист, драматург, поет-філософ. Діяльність Вольтера була спрямована переважно на критику релігійного фанатизму. Він займався захистом людей, які потрапили під опалу церкви, висвітлював подібні справи, писав статті, листи зі зверненнями до громадських діячів, політиків та всіх, хто мав якусь владу для того, щоб перешкодити скоєнню злочину проти свободи людини.
Період життя та діяльності Вольтера (Франсуа-Марі Аруе) був нелегким: невдовзі вибухне буржуазна революція у Франції. Вольтер писав свої філософські повісті та закликав інших: “Вам слід було б неодмінно вигадати філософські казки, де ви зможете висміювати деяких дурнів і деякі дурниці, деяких негідників і деякі підлості, – все це з розумом, в належну хвилину, підстригаючи кігті звіру, щойно застанете його сплячим”, – говорив він Мармонтелю.
“XVIII століття створило собі власний роман, виразивши себе в особливій формі, властивій тільки цій добі: філософські повісті Вольтера та гумористичні оповідання Свіфта і Стерна, ось справжній роман XVIII століття”, – писав Бєлінський.
Вольтер був неординарною особистістю, запальною, недовірливою, але доброю людиною. Завжди готовий допомогти тому, хто потрапив у біду, він пропонував свій дах і грошову допомогу тим, хто ховався від гніву королів або церкви.
Талановитий письменник, він з легкістю та гумором зіштовхував різні погляди, які на той момент розколювали суспільство. Добре це ілюструє повість “Мікромегас”, у якій жителі Сатурна та Сіріуса, подорожуючи всесвітом, потрапили на Землю. Їм зустрівся корабель; та завдяки щасливому випадку, люди на цьому кораблі виявилися філософами, що були представниками різних філософських шкіл: послідовники ідей Арістотеля, Декарта, Мальбранша, Лейбніца і Локка. Між ними розпочався діалог, у якому кожен висловив свої переконання. Велетень із Сіріуса з легкістю показав неспроможність усіх точок зору, крім однієї:
“Маленький шанувальник Локка був з усіма, і коли до нього, нарешті, звернулися:
– Я не знаю, – сказав він, – яким чином я думаю, але я знаю, що я не думаю інакше, як на рахунок своїх відчуттів. Я аж ніяк не сумніваюся, що є субстанції імматеріальні та розумні, але я дуже сумніваюся в тому, щоб Богові неможливо було наділити матерію думкою. Я шаную Вічну Всемогутність, мені не належить обмежувати її; я нічого не стверджую, я вдоволений переконаннями, що на світі набагато більше можливих речей, ніж ми думаємо.
Житель Сіріуса посміхнувся: він знайшов, що цей мудрець не дурніший за інших; і карлик Сатурна обійняв би послідовника Локка, якби не крайня диспропорція їх росту”.
Вольтеру до душі була матеріалістична філософія Локка.
Мікромегас, бувши в захваті від розуму людей, обіцяв їм відповісти на питання про сутність речей, але в книзі, що він подарував Паризькій Академії наук, виявилися лише чисті аркуші паперу: сутність речей ще доведеться відкрити, і це можуть зробити самі люди.
Вольтера багато хто критикує за негативне ставлення до нижчого стану суспільства, який він називає “черню”; хтось відразу ж нагадує про наївність його поглядів на рахунок освіченого монарха, який наведе порядок і подарує народу справедливість; хтось не вважає його філософом, не бачить його геніальності, а бачить лише те, що він підхоплював ідеї та просто їх поширював. Так, здебільшого це правда, але чи один Вольтер помилявся, покладаючи надії на монарха-філософа? Чи тільки Вольтер не міг вийти за ті рамки, які поставила перед ним епоха? Я думаю, що Вольтера є за що критикувати, але в нього є чому повчитися.
Пригадаймо лист Бєлінського до Анненкова (1848 р.): “Але що за благородна особистість Вольтер! Яка палка симпатія до всього людського, розумного, до бід простого народу! Що він зробив для людства!
“Наважимось висловити думку, що, на честь нашого століття, в Європі не знайдеться жодної освіченої людини, яка не вважала б віротерпимість обов’язком правосуддя, обов’язком, який диктує нам людяність, совість, релігія; законом, необхідним для збереження миру і для процвітання держав…” – це вступна промова з “Трактату про віротерпимість”, де Вольтер докладно описав судовий процес над Ж. Каласом, обвинуваченим у вбивстві сина – нібито за те, що той збирався прийняти католицизм (обвинувачений був гугенотом). Історія ось така.
Син Каласа, Марк-Антуан, пустивши величезну суму батьківських грошей на вітер, вирішив покінчити життя самогубством. Марк-Антуан був завзятим гравцем та невдалим письменником. Багато його друзів і знайомих говорили, що він був вразливою молодою людиною і часто думав про самогубство. Одного разу, пообідавши з родиною в батьківському домі, Марк-Антуан підвівся з-за столу та вийшов. Коли родина занепокоїлася, що його довго немає, розпочали пошуки. Згодом його виявили мертвим у кімнаті. Самогубство вважалося не меншим злочином, ніж вбивство, до того ж іноді тіло самогубці могли волокти через все місто, дозволивши зівакам поглумитися над ним. Ритуальне поховання самогубців було забороненим. Тож батьки намагалися видати самогубство сина за вбивство. Їм повірили, але коли стало питання про те, хто ж убив Марка-Антуана, єдиним підозрюваним виявився його батько. Вийшло так, що Калас, дбаючи про тіло сина, намагаючись вберегти його від жорстокого поводження, типового для поглинутого упередженнями в релігійних забобонах і невігластві суспільства, підставив під удар самого себе.
Прокинулася давня релігійна ненависть до гугенотів. Плітки та домисли на цьому ґрунті винесли вирок. Давид де Боріг (начальник поліції) вирішив зробити собі кар’єру, – бо ця справа торкалася інтересів держави та релігії, – час від часу сам породжував плітки, необхідні для звинувачення в такій гучній справі. Судді винесли вирок, та засудили Каласа до колесування, а його дружину та молодшого сина до спалення. Катуваннями намагалися витягти з Каласа зізнання. Але навіть коли його колесували, священнику не вдалося досягти бажаного: Калас стверджував, що невинний. Звістку про цей інцидент Вольтеру повідомив Домінік Одібер, марсельський негоціант, який саме тоді проїздом перебував у Тулузі, де відбувалися ці події.
«Я у нестямі від гніву, — пише Вольтер одному з можновладців, — я хочу знати істину, я вас благаю, скажіть мені, що я повинен думати про цю справу».
Того ж дня в іншому листі він пише: «Цю справу я беру близько до серця, вона отруює мені всі задоволення життя». Вольтер пише листи міністрам, звертає увагу високопоставлених осіб на справу Каласа, просить розслідувати цю справу і дізнатися істину, але ті, зрозуміло, не поспішають відповісти людині, яка була… тільки письменником. Вольтер не опускає руки та береться сам розслідувати справу. Йому всіляко перешкоджають. До того ж обставини справи настільки заплутані, що складно докопатися до істини.Отримавши листа від герцога Рішельє, він майже переконаний, що Калас винен. У спробах дізнатися істину Вольтер фактично позбавляється підтримки, знайомі зупиняють його і просять кинути це заняття, адже воно може його занапастити, позбавити тих привілеїв, які він собі вже здобув.
“Весь світ був проти мене, і я був один проти всього світу”, – напише він згодом. Але спілкування з молодшим сином П’єром переконує його в тому, що Калас невинний. «Якби ви знали, — пише Вольтер, — скільки потрібно було турбот і праці, щоб здобути нарешті кілька юридичних доказів на користь Каласа, ви жахнулися б. Яка лиха доля тяжіє над людьми? Чому так важко допомагати нещасним і так легко їх пригнічувати?
Після кількох місяців кропіткої праці та за підтримки декількох друзів, Вольтер звертається до влади та вимагає, щоб ті опублікували докази, які підтверджують провину Каласа у скоєнні злочину. На самого Вольтера посипалися звинувачення, одне з яких – неповага до суду. Але він продовжує висвітлювати цей процес, пише брошури – їх конфіскують, за наказом влади розбивають друкарські верстати, якими друкували ці брошури. Подібна поведінка влади ще більше привертає увагу до історії Каласа. Фактично у Франції не залишається такої людини, якій ця справа була б невідомою. Під тиском громадського обурення суддям доводиться переглянути справу Каласа.
Протягом 5 засідань державна рада Франції переглядає справу Каласа, побудовану на зібраних Давидом де Борігом плітках, і ось, 28 лютого 1765 року виносять резолюцію: синовбивства не було.
Ім’я Жана Каласа реабілітовано, його рідних випущено з монастирських в’язниць.
Вольтер ризикнув усім – заради того, щоб істина перемогла.
Мені здається, у цьому вчинку закладена відповідь на питання, якою людиною був Вольтер. Свій талан він використовував для пропагування нових ідей. Просвітництво народу, скасування дворянських привілеїв, свобода слова і друку, громадянська рівність, безжалісна критика залишків феодалізму, що доживають свій вік. Думка його ніколи не спала, він брався за все, про все писав. А писав він про те, що хвилювало його епоху, завжди сердечно відгукувався на всі події, що відбувалися не лише у його рідній Франції.
“Задиг або доля” – це саркастична та зухвала посмішка Вольтера в бік “філософії оптимізму”, яка в його часи була дуже популярною. “Я у розпачі, коли бачу, що на землі, яка однаково належить усім людям, доля нічого не залишила мені”, – каже один з персонажів цієї повісті. Інший, натякаючи на станові упередження, каже: “Розум старіший за предків”. Все це легко підхоплювалося його сучасниками. Вольтер ставав все більш відомою особистістю, що приносило йому чимало бід. Двічі сидів у Бастилії, двічі емігрував із Франції. Церква боялася Вольтера, то оголошувала єретиком, то йшла на примирення, оскільки саме Вольтер був володарем дум свого часу. Він перекладав на мову літератури найскладніші філософські та політичні теорії, та робив це досить зрозуміло, що дозволяло охоплювати широке коло читачів.
Вольтер завжди дотримувався помірніших політичних поглядів, ніж Дідро та Руссо. З одного боку, він боровся проти залишків феодалізму, проти рабської кріпосницької праці, проти насильства над особистістю. З іншого боку, він був супротивником республіканських і демократичних ідей. Свобода означає для Вольтера верховенство закону, а рівність – однакове право громадян на його захист. Далі такої юридичної вимоги рівності Вольтер не пішов. Іноді він обурювався, критикуючи різницю між станами, але все ж таки вважав соціальну рівність нездійсненною мрією. На його думку, люди рівні як люди, але не рівні як члени суспільства: “По суті, люди рівні, але на сцені життя вони грають різні ролі. На нашій нещасній земній кулі неможливо, щоб люди, які живуть у суспільстві, не були поділені на два класи: клас багатих, які наказують, та клас бідних, які служать”.
Все ж таки, ці обмежені погляди анітрохи не зменшують значний внесок Вольтера у розвиток суспільства. Адже не лише один Вольтер був принциповим противником революційних методів боротьби: такої позиції дотримувалася більшість французьких просвітників. Однак згодом все те, що зробив Вольтер, всі його старання та весь його геній допомогли відбутися революції. Його роботи, його критика озброїли революційні маси.
У 1764 році він написав маркізу Шовелену листа: “Все, що відбувається навколо мене, засіває зерна революції, яка неминуче настане, хоча я сам навряд чи буду її свідком. Французи майже завжди пізно досягають своєї мети, але зрештою вони досягають її. Світло поширюється дедалі більше; спалах відбудеться за першої нагоди, і тоді підніметься страшне сум’яття. Щасливий той, хто молодий; він ще побачить чудові речі”.