Фрагментарні відомості про збірку Марка Теренція Варрона (116-27 рр. до н.е.) під назвою “Меніппові сатири” містять рядки про важливість користі та задоволення, які також використовувалися ним у трактаті про землеробство та господарювання. У сатирах він використовує обидві ці категорії, щоб довести малу користь і сумнівне задоволення від заняття полюванням (сатира “Мелеагри”), щоб відвадити читача від цього заняття. Ця ж утилітарно-гедоністична тема корисних і приємних речей звучить також у сатирі під назвою “Не знаєш, що буде ввечері”, де обговорюють організацію правильної гулянки; а тематика полювання звучить у сатирі “Парменон”, де, імовірно, з таким самим осудом Варрон ставиться до вирубки лісів. Тема полювання також звучить і в сатирі “Віслюк над лірою”, звідки варто навести цілу цитату:
А ти ганяєшся в горах із рогатиною за вепрами і з дротиком за оленями, ні в чому перед тобою не винними,- то-то розвага!
Питання, ймовірно, має не-вегетаріанський характер (Варрон займався сільським господарством, і в його трактаті спокійно надаються рекомендації щодо тваринництва), радше релігійний та етичний, і стосується саме лісів та їхніх мешканців. Тим не менш, тут можна помітити певний гуманістичний мотив, який також простежується в його творі про сільське господарство по відношенню до рабів. З огляду на неймовірну любов Варрона до греків, яких він вважав абсолютно рівними римлянам – неможливо не запідозрити впливу грецької філософії на гуманістичні ідеали самого Варрона. А з огляду на важливе місце утилітарно-гедоністичної проблематики в його міркуваннях – неможливо не запідозрити вплив Епікура. Тож розглянемо ближче фрагменти з “Меніппових сатир”.
Мотиви епікуреїзму
Звісно, гедоністичні мотиви трапляються в багатьох людей, особливо в поетів, що не робить кожного поета кіренаїком чи епікурейцем. Також і Варрон часто може зі схваленням згадувати гулянки, хвалити винні напої та приємну жіночу компанію. Причому Варрон навіть використовує типовий аргумент Арістіппа на виправдання вад, посилаючись на те, що цими вадами наділені навіть Боги, а отже, і для нас немає нічого поганого. Крім іншого, у нього звучить мотив “живи одним днем”:
Гей, дівчата! Поспішай жити, поки є термін молодих років,
Люби всмак і конем правь ніжної пристрасті!
(сатира “Потерпілі поразку”).
Іноді він навіть переходить власні рамки поміркованості, наприклад, коли каже: “Поміркуй-но – хто отримує плату: полольник мого поля від мене чи я від нього? Ось так і тут: виходить, що я – твій полольник, якщо ти працюєш більше за мене” (сатира “Свято вина, або про любовні насолоди”).
Вино – з усіх для всіх пиття найсолодше:
Його відкрили для зцілення хвороб,
Воно – розсадник милих веселощів,
Воно – скріплення дружби бенкетників
(сатира “І глечику міра є”).
Але незважаючи на таку загальновживаність деяких “гедоністичних” місць, як у поезії, так і у філософії та побутовому житті, і незважаючи на те, що ми виразно знаємо про аскетичний умонастрій Варрона, кількість подібних фрагментів виявляється досить значною, а також доповнюється деякими міркуваннями безпосередньо про сам епікуреїзм.
Відразу обмовимося, що, звісно ж, Варрон не був епікурейцем, а подібні теми цілком могли звучати в дискурсі філософії Арістотеля або пізніх кініків. Самого Варрона в християнську епоху невипадково називали “римським Діогеном”, а обрання жанру меніппової сатири – прямий реверанс у бік кініка Меніппа. При цьому також загальновідомо, що вчителем Варрона був платонік Антіох з Аскалона (130-68 рр.), що поєднував платонізм зі стоїцизмом. У цієї ж людини навчався і Цицерон, а пізніше вплив Варрона позначався на Сенеці (наприкінці ми розглянемо й анти-епікурейські цитати з “Меніппових сатир”). Але спочатку ми все одно наведемо лояльні нашій школі фрагменти.
В одній із сатир, від якої залишився лише один рядок, ідеться про вдоволення малим, або, якщо сказати в епікурейському стилі, про вдоволення “природним і необхідним”:
… Але якщо нам нива доставляє і житло, і їжу, і питво, то чого ще нам потребувати?
У ще більш епікурейському дусі звучать фрагменти із сатири “Гнута дошка”, де йдеться взагалі про те, що: “Біль не є для нас байдужим, бо лише філософія пом’якшує його страждання. Так само і в гніві я не відпускав собі поводів, і корисливості затягував вудила… А ще сказати, у що обійшлося спадкоємцям моє милосердя – скільком біднякам надав я допомогу…”. Принаймні, це виражений анти-стоїчний пасаж (визнання болю небайдужим (!), та й милосердя засуджується Сенекою). Подібний напрям думки проти пафосу стоїцизму (і навіть кінізму) можна зустріти ще раз у сатирі “Божественна гілка”:
“Людині доброчесній – і то потрібна накидка в дощ”.
Вищенаведені міркування про природне й необхідне непогано доповнюються сентенцією “Хто мудрий, той і в щасті буде помірний, і в нещасті бадьорий і твердий” (сатира “Про удачу”). Але у багато разів краще про це йдеться далі:
У тому й різниця між Епікуром і нашими ненажерами, у яких, крім кухні, у житті немає нічого. Він думає, що з ним трапиться те саме, що з гуляками, для яких насолода – в тому, щоб за їжею черево тішилося… На гріш каші, на гріш вина – старайся про змагання природи, а не необхідності (?). Ту ж саму насолоду я потайки собі доставлю щавлем та кашею. Чим розлягтися паном, краще мені дрімати в спаленці, випивши свого простого вина. Не той прожив краще за всіх, хто довше за всіх, а той, хто за всіх поміркованіший.
“Нічого понад міру” – хіба не це оспівують букви на дельфійській колоні, вказуючи нам дотримуватися людської міри “середньо”, як казали прадіди (із сатири “Міра”).
Варрон людина книжкова, і дуже любить грецьку літературу та філософію. “Виковуйте життя в письмі та читанні” – каже він. З літераторів він рясно цитує Еннія, Менандра і Евріпіда, найбільш “лівих” авторів античності, які найбільше використовували філософські мотиви у своїх творах, і найближче стояли до таборів софістів і епікурейців. Щоправда, це також мало про що говорить, адже ця трійця користувалася повсюдною повагою в Римі, незалежно від ідейного змісту окремих п’єс. А якщо говорити про філософські цитування, то тут наводяться приклади максимально широкого кола авторів, що навіть немає сенсу наводити всіх.
У Варрона ми знаходимо й міркування про марність зайвого життєлюбства, адже всі ми смертні й життя наше в будь-якому разі коротке (сатира “Тифон”), але це також поширено одразу в багатьох філософських традиціях. Ближче до епікуреїзму стоїть помірний осуд самогубства (сатира “Про відхід”), хоча там же він припускає, що в якихось абсолютно безвихідних випадках, або на благо суспільства, – індивідом можна і пожертвувати, а самогубство все-таки допустиме. Також у загальнофілософському дусі, у своїй сатирі “Про порятунок” Варрон стверджує, що світ не створений, і не загине (Філаргірій, до “Георгінів”, II, 336). А в сатирі “Тінеборство” він говорить про альтернативні шляхи до однієї мети – задоволення; що відмінно накладається на епікурейську концепцію двох родів задоволення.
Я кажу: скоротивши дорогу, без турботи і праці ми легко прийдемо до того ж самого задоволення.
У зв’язку з філософією цікава історія про те, як “Варрон у книзі про філософію побачив таку відмінність вчень, що вельми легко довів число сект до двохсот вісімдесяти восьми, – не таких (сект), що неодмінно були, а таких, що могли б бути, якби до них додали певні відмінності” (Августин – “Про град Божий”. Книга 19: Розділ 1). Ця тематика шкільних відгалужень (як правило, потрійних) звучить і у фрагментах із сатир. Наприклад: “Щоб нам не заблукати, дорога крута, але безпечна, хоч і з багатьма відгалуженнями” (сатира “Кругоплавання”). Але з усіх уривків, які говорять про ці відгалуження, як не дивно, до нас дійшов тільки той, де згадується ім’я Епікура: “Далі від кожного перехрестя відкриваються по три дороги, з яких кожна має свій вихід і свою мету. Від першого перехрестя біля правої дороги на сторожі стоїть Епікур” (сатира “Про філософські напрямки”). Хоча ми й знаємо, що Варрон зупинився на платонізмі у версії Антіоха Аскалонського, це все ж таки цікавий момент, що традиція зберегла саме фрагмент з Епікуром.
Епікурейські мотиви антропоморфізму божеств Варрон теж цілком використовував, знущаючись зі стоїчних уявлень про божество, і визнавав саме традиційний народний політеїзм, яким він уже встиг скластися.
Та як же йому [стоїчному богу] бути “круглим”, за словами Варрона, “без голови, без крайньої плоті”?
Що особливо цікаво, цей фрагмент із критикою стоїцизму наводиться стоїком Сенекою. З філософських шкіл подібну до Варрона позицію займали здебільшого тільки скептики та епікурейці.
Проти епікуреїзму
Не рахуючи всіляких відсилань на кініків і величезної кількості похвал у їхній бік, збереглося вкрай потужне свідчення від Варрона на користь стоїцизму. У сатирі “Від своїх бігти – далеко бігти”, йдеться про стоїчного філософа Клеанфа:
Тільки він і цар, і оратор, і красень, і хоробрий, чесний, чистий – запитай хоч в едила. Якщо знайдеться такий, зроблений за зразком Клеанфа,- стережися: ти поцілив в справжню людину.
Далі в сатирі “Про посаду чоловіка” висловлюються цілком стоїчні сентенції про важливість терпіння: “У дружині вади або виправ, або терпи: виправиш – дружина твоя буде кращою, а стерпиш – кращим будеш сам”. Хоча це явно не-стоїчний мотив, терпіти вади дружини вкрай небажано для стоїка. У сатирі “Півтора Улісса” також нахвалюються стоїки, а крім них ще й платонічні скептики:
Один шлях зміцнив Зенон, ведений чеснотою, і це – найблагородніший. Інший прокладений Карнеадом слідом за тілесними благами. Інший шлях чесноти перетворив Карнеад, виливши бочки гострого оцту.
Щоправда, зі скептиків у приклад обрано Карнеада, який насправді був найближчим до епікурейської школи свого часу, і тут представлений саме як легша версія стоїцизму, заснована на “тілесних благах”. Ймовірно така доброчесність також допускається. Тут варто сказати й те, що з-поміж усіх пізніх кініків саме Меніпп був найтісніше пов’язаний з епікуреїзмом, а його творчість торкалася вже більше літературної форми, ніж етичної філософії в дусі Діогена.
Можна подумати, що епікурейських мотивів просто тьма, а стоїчних значно менше, і навіть ті що є – дещо затінені. Почасти ми кажемо що він не був епікурейцем через те, що інші древні автори точно вказували шкільну приналежність Варрона. Якби не ці свідчення, то можливо епікуреїзм Варрона викликав би меньше сумнівів. Але все ж таки справа не тільки в традиції, адже Варрон місцями максимально прямолінійно виступає проти гедоністичного напряму думки.
“Людина – це що завгодно, але не жалюгідна наша плоть. Звідси душа розлита по тілу, тому в нас і дух для розуміння” (сатира “Сліпоборці”).
І не менш виразно тут: “Коли ходульники ходять на ходулях, то жердини їхні – дерево, за природою нерухоме, але рухається людиною, що стала на них. Так і ходулі душі нашої, ноги її і стопи, за природою нерухомі, але душею рухаються” (сатира “Мул об мула чешеться”). Після загального міркування про сенсуалізм і тілесний устрій у сатирі “Маркоград” (“Почуття – це двері, жили – водопроводи, нутрощі – клоаки”), Варрон додає і міркування про душу (“Беру ліхтар, підношу до вогню, роздуваю світло, ось у ньому і душа”); і тим самим остаточно видає в собі філософа-дуаліста. Але ще більш виразно проти псевдо-епікуреїзму Варрон висловлюється в сатирі “Козлиний бій”:
Відмінність людини – у чесноті,
Все інше – у тварин спільне.
Проти принципу задоволення він виступає і коли з несхвальним тоном відгукується про людей, які бігли в театр, “щоб урвати вухами задоволення” (сатира “Безславний”). У сатирі “Про частування” Варрон висловлює загальне несхвалення до багатих страв. Хоча, справедливості заради, таке ж несхвалення в бік мистецтва і розкоші висловлювалися й Епікуром.
Крім явних платоно-стоїчних (“антіохійських”) фрагментів, у Варрона є безліч моментів загальнофілософського характеру. В окремих місцях “Меніппових сатир” Варрон заявляє, що розкіш – це надмірність, яка зовсім не необхідна. І що якби багатії хоча б 1/12 частину часу, що витрачається на придбання багатства, стали приділяти філософії – вони стали б доброчесними людьми, і все це їм більше не знадобилося б (сатира “Про частування”). Варрон зі зітханням згадує втрачену “Золоту добу”, кажучи, що в минулі покоління все життя було набагато кращим, ніж зараз (сатири “Старовчитель” і “Шістдесятник”), особливо переповнюючись цією темою в цьому рядку: “У дідів і прадідів хоч слова і дихали часником та цибулею, але високий у них був дух!” (сатира “Бімарк”), і навіть додаючи до цього образу ще й приклади з кінічного способу життя (сатира “Мениппова гробниця”). А в сатирі “Маній” нам зі все тим же пафосом поміркованості кажуть про необхідність хоча б мінімальної пошани до богів, і що:
… Ніякі закони
Не встановлять меж і мір витратам та пестощам.
Від нього можна було б очікувати похвали на користь ощадливих людей, які не витрачають багато грошей на розкіш, і які тримають господарство в порядку, але ми навпаки знаходимо безліч пасажів проти скупердяїв і скнар (наприклад, сатира “Евменіди”). Але якщо брати загалом, то у Варрона знайдеться багато загальнофілософського пафосу на користь поміркованості. Навіть випади проти скнар мають на увазі те, що скнара любить накопичувати багатства, а ця дія безглузда для мудрої людини, яка бажає позбавити себе зайвих занепокоєнь.
Нам полегшення немає ні в грошах, ні в купах скарбів;
Не відганяють від серця турбот і всього, що нас в’яже,
Ні перські гори, ні атрії пишного Красса.
У надії на наживу лихвар скупий
Майно подвоює описом
(сатира “Людоград”).
Підсумки
“Епікурейці вважають вищим благом насолоду, але лише від гідних причин. Стоїки ж їм докоряють ненажерливістю і розпустою. Тому Варрон і описав між ними “Словосперечання”” (Порфиріон, до Горація, “Сатири” (11,4)).
Вищенаведений фрагмент показує, що Варрон не був осторонь суперечок двох провідних шкіл свого часу, і судячи з контексту згаданого опису, виступав адвокатом епікурейців. Це не означає, що він зробив вибір із двох крайнощів, але показує принаймні складну і помірковано-лояльну позицію, подібну щонайменше до того, що пізніше робив Сенека. Але загальний контекст усіх розглянутих нами уривків однаково показує скоріше те, що Варрон був значно ближчим, ніж Сенека, до епікуреїзму. Стоїчний слід у сатирах Варрона дуже згладжений, і якщо щось подібне і можна помітити, то це, скоріше, кінізм (і хоча це вкрай споріднені зі стоїцизмом речі, але не одне й те саме). І цей етичний кінізм, будучи все-таки пізнім елліністичним породженням, залежить від епікурейської етики, нехай Варрон і намагається обмежити його суворими вимогами доброчесності, близькими до платонічної традиції (порівн. з філософією Плутарха, який також виступає за чесноту, не будучи стоїком, або з першим поколінням платоніків після смерті засновника). Варрон, таким чином, не епікуреєць і не стоїк, але зберігає добродушне ставлення до обох шкіл.