Обидва фільми страждають греками, поголеними, ніби римляни, і варварами в штанях, що ходять між ними. Італійський фільм, маючи набагато більший бюджет, не користується ним – чого тільки вартий храм Афіни, намальований на фанерці! А чувак із кіфарою – взагалі їбаний крінж! Мені так соромно востаннє було в 9 класі, коли я взяв у руки гітару однокласника і заявив, що вмію грати. Декорації будівель виглядають якимись надто прилизаними. Не знаю, скільки їм мало бути на момент подій фільму, але навряд чи б вони так виглядали у воюючому/післявоєнному місті. Щодо музичного оформлення, то тут є спроби в автентику, не в усьому вдалі, але такі, що заслуговують на увагу.
Радянський фільм, знятий, коли все котилося в пизду, розуміє свою дешевизну і намагається вирулити, граючись із кадром. З цієї причини він знятий набагато цікавіше за перший, хоча нудніше за змістом. Утім, усіма гріхами перебудовного кіно технічна частина теж страждає. Декорації віддають постапокаліпсисом, що перегинає палицю навіть для війни, але ти пробачаєш це фільму, враховуючи його бюджет. Музика тут – уже не спроба зробити щось “за мотивами” Стародавньої Греції, це реальні давньогрецькі композиції в синтезаторній обробці. Щоправда, всі з них створені набагато пізніше описуваного часу, але інших і не збереглося. Виняток тут становить лише головна тема фільму – душевна симфонія в ритмі сиртаків, вона заїла в мене в голові одразу після перегляду фільму, але зараз уже призабулася. Нарізка моментів із життя Сократа, супроводжувана нею в кінцівці – так і взагалі найкраще, що є у фільмі.
Тепер перейдемо до внутрішнього наповнення. Чесно кажучи, своєї мети не домігся жоден із фільмів. Обидва вони страждають на відому хворобу байопіків, у яких зображується життя розумних людей або тих, що вважаються такими. Ні Росселіні, ні Соколов не бачать персонажа за цитатками. Замість того, щоб із цитаток виводити персонажа, уявляючи, як він поведеться в тій чи іншій ситуації, обидва вони сиплють цитатками з приводу й без, ніби перед нами не жива людина, а ходячий пацанський паблік. Найбільший кринж тут у Соколова, коли Сократ, випивши чашу з отрутою, починає вимовляти те, що недовирік за весь минулий хронометраж. І це все при тому, що чисто текстуально обидва режисери бачать Сократа загалом правильно! Справедливості заради, спроби виводити особистість персонажа з тексту теж є. Це особливо видно за відмінностями сцен з одягом. У Росселіні Сократ сам зголошується вдягнути чистий одяг після обмивання, щоб позбавити своїх близьких зайвих турбот. У Соколова він, навпаки, спочатку встає в позу, мовляв, “я все життя в одних шмотках проходив, дайте вже і померти в них”, але потім все-таки виходить у білому одязі.
У сцені відмови від втечі мотивація італійського Сократа виглядає тупішою через те, що він увесь фільм нагадує про свою законослухняність – але ж тут прямим текстом заявляють, що закон дозволяв йому пом’якшити покарання! У радянському варіанті він відмовляється від усього цього лише тому, що… грається в Ісуса! Це теж тупо, але не так суперечливо, як в італійця. Усю другу половину фільму він більше схожий на якусь ходячу ікону, ніж на живу людину (і режисер, судячи з усього, акцентує на цьому увагу!) – але ж у першій він здавався жвавішим через меншу кількість цитат, ніж у фільмі 1971 року. Але радянський фільм заснований на п’єсі, через що сильно страждає від театральщини. І все це призводить до того, що жвавіше персонажі виглядають саме у фільмі Росселіні, що рясніє цитатками!
У “Сократі” Росселіні акцент робиться на взаєминах філософа зі своїми учнями. І принаймні Критон серед них виділяється. Тут він правильно показаний найстаршим з учнів, але йому явно далеко до ровесника Сократа, яким Критон був насправді. Начебто та ж сама проблема є і у фільмі 1991 року, але персонажі тут надто бляклі, щоб їх можна було відрізнити один від одного – але ж італійський фільм я дивився в одноголосому перекладі! Щоправда, тут яскравим персонажем є гетера Феодота, коханка покійного на момент подій фільму Алківіада, але їй вкрай не вистачає екранного часу для розкриття. В італійському фільмі народ Афін представлений, по суті, тільки на суді, але тут принаймні зрозуміло, чому він засудив філософа до смерті, адже той постійно намагається доїбатись до оточуючих. У радянському фільмі народ з’являється у вигляді всяких там гончарів – але мигцем, начебто тільки для того, щоб Сократ за сюжетом встиг із ним поговорити. За що народ так не любить Сократа – незрозуміло, швидше за все, йому на нього просто похуй. Спишемо все на придворні інтриги сильних світу цього і підступи заздрісників в особі Аніта-Мелета-Лікона – їм тут приділяється левова частка часу, що майже не впливає на впізнаваність образів. Запам’ятовується, по суті, тільки Мелет – але якщо у Росселіні він молодий і гарячий середземноморський хлопець, який давно сперечається з Сократом, то тут він якийсь смиканий, заляканий і керований – що робить його іграшкою в руках Аніта і Лікона, які є справжніми лиходіями цього фільму. По суті, він не бажав зла Сократу, але психанув, коли той назвав його вірші лайном (до речі, чому трагічний поет читає застільні віршики?), а з суду після його завершення йшов, роздираючись докорами сумління.
За що вбили Сократа
Яку мету переслідують режисери? Судячи з усього, Росселіні хотів закарбувати останні дні життя цікавої історичної особистості. Це йому не зовсім вдалося, але конфлікт рівня сімейної драми передати вийшло. Героїв фільму не можна назвати носіями якихось глибоких ідей, довкола яких можна було б закрутити конфлікт і поставити важливі питання, але вони, принаймні, запам’ятовуються. Тут і Ксантіппа, дурнувата, але майже не здається сварливою – вона просто переживає за свого чоловіка, вишукуючи його по закутках. І Тридцять тиранів, що вершать свої темні справи десь на тлі – вони не заважають основному сюжету і просто йдуть зі сцени, коли настає їхній термін. І сам Сократ, оточений учнями на чолі з Критоном – вони збираються разом і обговорюють якісь питання, а які саме, для самого фільму, схоже, навіть не особливо важливо. І юнак Мелет, якого ображають слова Сократа – він тупий гопник, він не розуміє Сократа, він просто робить те, у що вірить. Тут майже нема над чим замислитися, це просто прохідний фільм, у міру милий, у міру трешовий, за яким можна скрасити свій вечір.
Соколов же явно замахується на більше. Картина починається із закадрового голосу Сократа, що віщає з глибини століть – і це вже цікаво. Сам актор Григорій Аредаков набагато більше схожий на відомі нам бюсти Сократа, ніж Жан Сільвер, тому підсвідомо від фільму очікуєш більшого. Спочатку нам представляють деяких персонажів, але потім забувають, тож, коли йдеться про тих, кого не представили, ти слабо розумієш, де хто. З порога режисер кидає нам в обличчя самоіронію – голос Сократа усміхається, бачачи, що його знову витягли на сцену і приписують йому все, що хочуть, як це вже робили і Аристофан, і Платон, і Ксенофонт, і багато хто ще. Це вже цікаво, і ти з нетерпінням чекаєш подальших висновків. Далі йде багато діалогів, покликаних донести нам погляди Сократа автора. Тридцять тиранів чомусь тут названі олігархами. Чи не тому, що слово “тиран” себе зашкварило в очах мас, а “олігарх” ще видається новим, незнайомим і політично нейтральним? Яка іронія, з огляду на те, що станеться всього за кілька років! У розмовах із Павсанієм і Критієм Сократ спочатку начебто виступає прихильником демократії, що дивно, але згодом ми розуміємо – він просто затятий патріот, а багатоголовий тиран ака маси нічим не кращий за одноголового. Натомість він нічого не пропонує, крім абстрактної мудрості, часом вдаряючись у скептицизм, як моя бабця, коли у неї закінчуються аргументи в суперечці. Крім цього, піднімає він і питання освіти, нагадує, що правитель – раб своєї влади. Було б добре, якби ми не знали, що насправді Сократ топить за аристократію і родове право. Кілька разів, щоправда, Сократ цитує Арістіппа і Феодора, що цікаво з погляду спадкоємності шкіл. За відмову брати участь у несправедливому суді над Леоном Саламінським Критій полонить Сократа. У чому саме полягала несправедливість, нам не пояснюють, показують тільки, що він давній друг Сократа, який помирає в нього на руках від отрути, – це наштовхує філософа на думку, що і його можуть отруїти. Придворні інтриги, Сократа випускають, тиранів скидають, але у багатьох (Аніт і Лікон) залишається осад, що нагадує про його спілкування з тиранами. Всім нам відомий суд, промова Сократа на якому більш прониклива, ніж в італійському фільмі, але більше дає зрозуміти, що Сократу пизда. Усім відомі сцени у в’язниці, в яких Ісусковість злітає до небачених висот, смерть. Заради чого ж ми все це дивилися? Який висновок нам пропонує Сократ автор? Висновок просто – понуре моралізаторство в дусі “живипасовісті!!!111”, яке руйнує всю картину. Посони, ахуїти, виявляється, що єдине велике відкриття, яке людство зробило за 2500 років від смерті Сократа – це те, що божок, який говорив у нього в голові, називався сумлінням! Ні, звісно, мою бабку подібні умовиводи можуть змусити поплакати. Ну гаразд, зізнаюся, фільм обставив це все так, що і я не втримався, проте вже наступної секунди прийшло розуміння, до якої ж міри все це убого.
Ну що сказати в підсумку? Обом фільмам як цілісним творам я ставлю близько 6 балів з 10, але італійський з них двох стоїть, можливо, трохи вище.
Автор: Олександр Бойко