Написано: 23 серпня 2016 року
Одного разу я зустрів художника-модерніста. Дізнавшись, що я збираюся навчитися малювати, він запитав мене: “Що для вас уміння малювати? Просто робити ілюстрації і правильні за пропорціями малюнки? Чи, можливо, ви хочете навчитися мистецтва?”.
Тут важливо розгорнути всю аргументацію цієї людини, яка є в певному сенсі спільним місцем для всіх, але лише дуже в “певному сенсі”, оскільки кожен із цих “всіх” сам по собі не погодиться з таким узагальненням. Сучасне суспільство взагалі не любить узагальнення. Але розбираючи позицію художника в дрібницях, я б ніколи не розібрав її до кінця, тому узагальнення тут – необхідне зло. То в чому ж виражалася позиція мого співрозмовника?
Погодившись зі мною в тому, що кожен іде до мистецтва своїм шляхом, і що “навчитися мистецтву” шляхом муштри за шаблоном неможливо, він, дослівно, видав таке:
“Для мене мистецтво це те, що викликає наївні, дитячі найправдивіші відчуття, коли нутром розумієш ось це – правдиво, дуже правдиво. Я вчуся почуттю, найчеснішому і найправдивішому.
Не дарма багато великих художників хотіли забути всі навички малювання і живопису, щоб повернутися до чогось чистого, наївного, до дитячого сприйняття, до найчеснішого примітиву, тому мені так подобаються дитячі малюнки, подобаються фовісти і набіди за свою величезну чесну відвертість, подобаються первісні наскельні малюнки.
Це все дихає, по-справжньому живе як на мене, справжнє мистецтво.
Хоча я не маю права заперечувати геніальність великих флорентійських художників епохи Відродження, стільки майстрів: Рембрандт, Мікеланджело, Ботічеллі. Це теж справжнісінька краса і мистецтво, геніальність просто досягнута іншим шляхом і, напевно, іншим почуттям. Кожен у пошуках свого”.
Моя відповідь була приблизно такою:
“Я це все звичайно розумію, але називаю дуже педантично – “психологічною суб’єктивністю”, спробою перенесення “чистої свідомості” на полотно. Як на мене, це, звісно, цікаво й оригінально, але складно назвати саме мистецтвом. Це складно розуміти, складно читати, найчастіше там немає ніякого сенсу “для іншого”, сенс є тільки для самого художника. Але сенс бути художником, якщо не для інших? Свої почуття і суб’єктивність я прекрасно “відчуваю” і без відображення на полотні, і відчуваю навіть краще. Звідси одвічна ворожнеча художників, які тяжіють до реалізму і до експресіонізму. Начебто це все і глибоко, але якось ні до чого”.
Захищався він так:
“Думка про те, що мистецтво не для себе, а для інших, цікава, і тим не менш я повністю з нею не згоден.
Творчість – для людей, мистецтво – для художника. Важливий не інтерес, не оригінальність, і навіть не мода, а почуття. Можна так здорово написати оголену дівчину, так виписати і з такою майстерністю, але все це буде не більше ніж майстерність. А майстерність – ще не істина, ще не мистецтво; і можна знайти так багато полотен реалістів, академістів із зображенням безневинних дівчат, які матимуть набагато вульгарніший вигляд, навмисніший і брехливіший, ніж повії на полотнах Лотрека”.
Ці накидані по пам’яті уривки – найкраще, що мені доводилося чути від сучасних художників. До речі, думки про важливість почуття більш ніж співзвучні з сенсуалістичною філософією. Розуміння почуттів це дуже важливий момент для звільнення розуму від догматизму і для розкриття справжньої геніальності. Але за цією барвистою обгорткою ховається дуже складний момент, який насправді заганяє розум у ще витонченіший і специфічніший догматизм, який зрештою призводить до патологічної дурості.
Наприклад, імпресіоністи точно так само ставилися до “реалістів” і “академістів”, що не заважало їм бути зрозумілими “для інших” і намагатися показувати своє внутрішнє ставлення до зовнішнього світу. Це був цілісний і здоровий підхід, вони прагнули висловити рухливість і жвавість світу і висловити також своє сприйняття цього процесу.
Суто суб’єктивне й замкнене копання у своїх почуттях, узятих відірвано від усього, узятих самих по собі, – щонайменше неповноцінне.
Воно схоже на спроби знайти в соціальній науці “природу людини” відірваної від суспільства, в той час, як людина формується саме як людина – тільки в суспільстві. Людина поза суспільством, що потрапляє в дикі умови одразу ж після народження, якщо і виживає (припустімо, серед вовків), то сама стає “вовком”; що лише вкотре підкреслює суспільну природу її натури. Так само і почуття, взяті відірвано від зовнішнього, по суті, настільки ж неповноцінні, як і та гола дівчина, намальована без почуттів, про яку міркував мій художник, як і людина поза соціальними зв’язками.
Тут можна заперечити, втім, що “проекція думки на матерію допомагає усвідомленню”; можна навести приклад з математики, з кращим усвідомленням намальованої формули, коли вона намальована (такий приклад мені одного разу вже наводили). Це простіше зрозуміти на прикладі таких речей, як п’ятдесятикутник. Цю фігуру неможливо уявити уявою, її необхідно намалювати.
Але одна справа усвідомити щось складне, що навіть у думці вирішується за допомогою “інструментів розуму”, і зовсім інша справа – розуміти задум творця, виходячи з готового контексту. Але стривайте, я почав міркувати про “інше”, про глядача. А тут ідеться саме про внутрішні почуття і переживання. Насамперед тут передбачається в кольорах передати любов, передати запах тощо, тобто зробити завідомо неможливе. Але, навіть зробивши це неможливе, воно тільки тому й відоме одному художникові, оскільки він єдиний достеменно знає, про що думав, поки малював (власне, ця “пам’ять” є єдиним зв’язком між картиною і почуттям). Якщо художник повторно дивитиметься на цю картину, він уже не відчує того самого, що й раніше, але він просто спробує пригадувати ті почуття, які він відчував, тож по суті це буде рефлексія, спогад. Таке перенесення думок на полотно не допомагають усвідомленню, вони безглузді для художника і тим більше безглузді для глядача.
Художник, як зрештою і глядач, можуть насолоджуватися картиною, і роблять це по-різному; але в жодному разі не можна підміняти поняття і вважати, що почуття можна передати, і що саме споглядати свої почуття – мета художника.
На мій погляд, це нерозумно і позбавлено сенсу. Ба більше, це консерватизм і деградація, замикання людини на власному “духовному багатстві” і внутрішньому маленькому світі, який з моменту свого створення вже нічим якісно новим не доповнюється, не росте, а тому статичний.
Між іншим, саме звідси походить така популярність серед усіх цих пихатих індиків із табору “високого мистецтва” всіляких Платонів з їхньою ідеєю знання, як пригадування (звісно, не тільки звідси). Нібито можна замкнутися в собі і з себе ж дістатися до самих глибин пізнання.
Ціль тепер у багатьох (утім, не всіх) митців спотворена. Вони живуть у відриві від світу і вважають це величезним особистим досягненням, навіть цілою чеснотою. Гірше того, “цілісне” мистецтво вони зневажають, бо воно недостатньо “глибоке”. Якщо я намалюю якусь гидоту, то такий художник не зможе нічого зрозуміти (та й я також), але зробить вигляд, що захоплений, бо подумає, що я робив те саме, що й він. Звісно, відверте лайно жерти поки що ніхто не буде, це зрозуміло, все-таки вони доволі довго онанують пензликом і здатні відчути такий собі зв’язок між конкретним відчуттям і конкретними рухами руки, кольорами, а тому можуть інколи виявити в простій мазні просту мазню.
“Глибина”, на яку занурюються ці горе-художники у своїх нікому не потрібних пошуках смислів, хоч і бідна змістом, зате чудово відображає популярні сьогодні плюралістичні тенденції, тренд різноманітності. Адже кожна мазня вираження індивідуальності. І, навпаки, зіткнення із зовнішнім світом несе в собі дуже багато рамок. Мистецтво нібито виходить обмеженим, результат роботи вже нібито лежить, залишилося тільки змалювати, більш-менш “реалістично”, але лише змалювати.
Усім цим я хочу сказати тільки одне: суб’єктивістський підхід у мистецтві нічим (!) не глибший і в плані обмеження особистості навіть перевершує всі інші підходи. Ба більше, суб’єктивістське мистецтво показово елітарне, що в наше століття реакційно до одкровення. Ми живемо в століття мас-медіа, коли глядач остаточно став масовим. Немистецькі маси, намагаючись не відставати від високого стилю, сьогодні кидаються на всякий викидень із тавром “елітно” або “мистецтво” під пахвою, радо споживаючи найбездарніші й найпотворніші вироби, які тільки може вкинути на вентилятор людина.
Зрештою митець не просто відривається від зовнішнього світу і закривається на собі, він мимоволі зачіпає своїми духовними відборосами зовнішній світ. Мій опонент у наведених вище цитатах намагався довести, що мовляв мистецтво “не для іншого”. Але факти свідчать про протилежне: за фактом воно, мистецтво, потрапляє на загальний огляд і впливає на суспільство.
Можна заперечити на це, що, мовляв, завжди було так, що маси орієнтуються на вищий клас, і що в цьому немає нічого особливого, що це природно, що немає причин обурюватися через наслідування “нижчих” “вищим”. Але проти цього ніхто й не протестує. Проблема в тому, що “вищі” самі помиляються. Обурення тут спрямоване насамперед на адресу “творців”, які користуються кастрованим методом.
А якщо вважати одвічність впливу, то я сам є представником “нижчих”, що не заважає мені критично осмислювати й опротестовувати панівні напрямки думки. Тут можна зауважити про ще одну проблему, що існує в сучасному суспільстві. Це проблема отоварювання, рекуперації мистецтва. Коли художник творить не для себе, а на продаж, він продукує відчужуваний товар, який сучасними засобами індустріального виробництва тиражується до статусу ширвжиткової банальності, у повній відповідності з Беньяміном.
Але справа все одно залишається не стільки в коштах, скільки в кожному окремо взятому художнику. У наше століття вони стали абсолютно жалюгідними, їхня пауперизація, яка ще п’ятдесят років тому була питанням часу, нарешті, здійснилася. Вони принижуються і торгують своїми почуттями, здають свою працю в найм кому завгодно, остаточно зливаючись із робітничим класом.
Утім, ми відволіклися. Найобурливіше сьогодні це те, що описане неповноцінне і кастроване мистецтво видається за “найкраще”, за найглибше і найпрогресивніше, і перетворює на ідіотів самих глядачів. Тривожно й те, що далеко не найдурніші люди періодично потрапляють у пастку “залучення до культури”, після чого деградують прямо і явно. Вони шукають духовних багатств, але знаходять тільки чани з лайном. Широкі ж маси і зовсім абсолютно беззахисні перед такою витонченою зброєю отуплення.
Подібний декаданс думки характерний не тільки для мистецтва, а й для тієї ж філософії. Людина малограмотна одразу ж кидається на найтиражованіший, а отже, на найбезпечніший для буржуазії товар: Ніцше, Гайдеггера, Вітгеншейна та інших нешкідливих ягнят, епігони яких і помислити не сміють про повстання проти сучасного порядку речей. Розумніший зазирає в глибину століть, але й там він шукає найбанальніших і найзрозуміліших істин: Платон, Арістотель, Бекон, Кант не приносять користі сьогодні, зате легкі й зрозумілі людині, якій увесь модерн відомий заочно, на рівні підсвідомого апріорного. Тут не можна говорити про суб’єктивні погляди окремих людей – нахили особистості визначаються її інформаційним і суспільним оточенням. І так уже склалося історично, що сьогодні тон інфошуму і суспільні настрої задають повні й безпросвітні ідіоти.
