ECHAFAUD

Трактат “Про гнів” філософа Філодема, який очолював римський “Сад” у 70-ті рр. до н.е., мало відомий для сучасних дослідників психології та етики, хоча представляє значний інтерес не лише в контексті полеміки епікурейських та стоїчних філософів, а й у зв’язку з необхідністю виявлення особливостей терапевтичної спрямованості епікурейської філософської школи та внеску епікурейців у розробку теорії корекції емоцій. Цей твір займає приблизно дві третини геркуланського папірусу #182 [2] і представляє важливі відомості про вчення епікурейців про емоції та способи їх контролю. У ньому Філодем розвиває ідеї свого вчителя Зенона Сидонського про практичне втілення ідеалу епікурейського мудреця. Завдання трактату – визначити місце епікурейців у дискусії між стоїками та перипатетиками про природу людських пристрастей, однією з яких є гнів.

Філодем вважає, що правильне розуміння того, що таке гнів, допоможе навчитися уникати його: він пише свій твір, зокрема, і для того, щоб його можна було використовувати в терапевтичній практиці. У цьому сенсі він продовжує традиції не тільки епікурейської, а й стоїчної школи. Досить згадати, що Хрісіпп написав книгу “Про пристрасті”, остання частина якої мала назву “Терапевтик” або “Етика”, якою, за словами Галена, “ми незмінно користуємося при лікуванні пристрастей” [3, с. 174]. Філодем згадує Хрісіппа і його терапевтичний твір на самому початку своєї праці, одразу слідом за Біоном Борисфенітом, автором першої відомої нам діатриби з назвою “Про гнів”.

Деякі відмінні риси твору Філодема “Про гнів” дозволяють його теж кваліфікувати як діатрибу. Це, безумовно, філософський твір, що має певний проповідницький пафос, не тільки спрямований на виправлення характерів, а й вказує шляхи цього виправлення, чітко роз’яснює вживані терміни, критикує опонентів, використовує в критиці сатиричні прийоми й викриття. Так, характеризуючи негативні наслідки гніву, Філодем наводить приклади з історії та літератури. Він пише, що в Александра Великого міг викликати гнів тільки такий могутній і сильний звір, як лев, у той час як у богів, за словами поетів, викликали гнів свині (імовірно, Філодем мав на увазі жахливих Еріманфського вепра та Кромміонську свиню, яких убили відповідно Геракл і Тесей, або кабанів, які принесли смерть Гіантові, Анкеєві та Адонісові). Свою критику перипатетиків Філодем підкріплює іронічним посиланням на думку стоїків, вказуючи, що навіть Антіпатр із Тарса не вважає, що лютий гнів може захистити людину від лютих звірів або від загибелі в бою. Роз’яснюючи свою позицію, Філодем використовує в якості прикладу відоме всім його читачам або слухачам навчання бою на мечах, під час якого вчителі постійно попереджають учнів, щоб вони утримувалися від гніву.

На думку стоїків, усі емоції, включно з гнівом, є ірраціональними спонуканнями, які слід придушувати. Плутарх у книзі “Про моральну чесноту” писав, що Хрісіпп вважав, що “гнів сліпий” і “часто заважає бачити очевидні речі і перешкоджає правильному збагненню”, а “пристрасті, що виникають, перешкоджають чіткому міркуванню, спотворюють сприйняття речей і насильно спонукають до протилежних дій”, і хоча людина “за природою є істота розумна, покликана в усьому вдаватися до розуму і ним керуватися, ми часто відвертаємося від нього, поступаючись іншому, сильнішому спонуканню” [4, с. 149-150]. Діоген Лаертський у VII книзі своєї праці “Про життя, вчення і вислови знаменитих філософів” зазначає, що, на думку стоїків, пристрасті становлять чотири роди: скорбота, страх, бажання і насолода. Гнів належить до роду бажань: “Гнів (orgē) – це бажання покарати того, хто, по-твоєму, незаслужено образив тебе” [5, с. 303].

Послідовники Аристотеля не бачили необхідності у відмові від емоцій і не вважали, що мудрець повинен повністю відмовитися від того, щоб відчувати сильні почуття, зокрема гнів. Послідовники Епікура здебільшого займали серединну позицію, вважаючи, що оскільки гнів збуджує і призводить до болю, то його необхідно уникати, проте він – у природі людини, і тому повністю відмовитися від нього неможливо. Філодем перераховує ті біди, які приносить гнів, критикуючи перипатетиків. Він називає імена своїх опонентів. Це Нікасикрат з острова Родос, якого дослідники традиційно зараховували до перипатетиків, і Тімасагор, який мав свою школу в Афінах. Цікаво, що останніми роками деякі дослідники відносять їх обох до епікурейської школи [6, р. 202-203], вбачаючи, таким чином, головними опонентами Філодема представників його ж власної школи.

Філодем докладно зупиняється на обговоренні того, наскільки гнів шкодить навчанню філософії, тому що він може розділяти вчителя й учнів, заважає їм розуміти один одного і тим самим перешкоджає колективним заняттям. Він вказує, що гнів начальника, що обрушився на воїна, який не підкорився його наказу, може вважатися справедливим гнівом. Однак усяка пристрасть спричиняє біль і завдає шкоди, тому слід відрізняти справедливий гнів від “порожнього”, якого слід уникати насамперед.

Філодем використовує різні слова грецької мови, щоб охарактеризувати види гніву. Виразом природного гніву, на його думку, є терміни aganaktēsis (роздратування), cholos або akrocholia (гіркий гнів, пристрасть), menos (лють) і orgē (гнів). Для вираження імпульсивності та хворобливих проявів людської душі використовуються терміни pikria (гіркота) і chalepotēs (різкість). Найбільшу увагу Філодема привернули терміни orgē і thymos та їхні похідні. Слово orgē використовується в заключній частині діатриби, в якій Філодем викладає думку Епікура про гнів і критикує своїх опонентів, які, як він вважає, невірно трактують погляди її засновника.

Під orgē Філодем розуміє справжнє, справжнє почуття гніву. Воно виникає головним чином унаслідок чиїхось дій, і в тому разі, якщо він не є kenē orgē (порожній гнів), його не варто придушувати, бо він є природним і з ним можна впоратися за допомогою розуму. На відміну від orgē, гнів thymos характеризується фундаментальною ірраціональністю, оскільки є результатом неконтрольованого емоційного збудження (афекту) і не піддається контролю розумом. У зв’язку з цим поділом виникає питання, що розуміє Філодем під терміном “порожній гнів”. Філодем не роз’яснив зміст цього терміна (або роз’яснив, але в тій частині книги, що втрачена). Однак, якщо ми звернемося до листа Епікура до Менекея (III, 127), у якому він поділяє людські бажання на два види: природні (physikai) і порожні (kenai), розглядаючи як необхідні для спокою тіла, для життя і для щастя тільки перші, ми можемо зробити висновок, чому епікурейці негативно ставилися до так званого “порожнього гніву”. За Філодемом, kenē orgē треба придушити, оскільки цей гнів заважає спокійному і щасливому існуванню. “Порожньому гніву” протиставлений “природний гнів” (physikē orgē) як почуття, що виникає з очевидної природної причини. Цей гнів є коротким і не охоплює людину стрімко (mē syntonos), тож його може виявити і мудрець. З огляду на цю обставину, на думку Філодема, не повинні викликати подиву мудреці (sophoi), які, навчаючи своїх учнів, докоряють їм; це робиться для того, щоб спонукати їх до виправлення.

Не повинні викликати подиву і вважатися запальними (гнівливими) ті мудреці, хто заперечує помилки в аргументації інших філософів, говорячи про це прямодушно (з необхідною відвертістю). Цей вид гніву, на думку Філодема, є виправданим і прийнятним, і його не можна плутати з тією гнівливістю або дратівливістю (orgilotēs), про яку пише Арістотель і яка являє собою незмінну рису характеру людини. Філодем, імовірно, тут має на увазі таке місце з “Нікомахової етики”, де йдеться про види гніву взагалі та про непомірний гнів зокрема: “Можливий надлишок, нестача і володіння серединою у зв’язку з гнівом (orgē), причому відповідні нахили, очевидно, безіменні, і все ж таки, називаючи рівною (praios) людину, що тримається в цьому середини, називатимемо володіння серединою рівністю (praiotēs), а з носіїв крайнощів той, у кого надлишок, нехай буде гнівливим (orgilos), і його вада – гнівливістю (orgilotēs), а в кого нестача – немовби безгневним (aorgētos), і його нестача – безгневністю (aorgēsia)” [7, с. 89].

Філодем зазначає, що мудрець за своєю природою нездатний до гніву (aorgētos) і може лише на деякий час створити в інших враження розгніваної людини, яка стала жертвою цього почуття через природну схильність. Мудрець не може бути запальним або схильним до гніву (orgē). Філодем стверджує, що мудрець, якщо йому буде завдано значної шкоди, не буде вражений і не гніватиметься, навіть не побажає покарати свого кривдника і не захоче помститися йому. Як же в цьому випадку вчинить мудрець? Його важко вивести з емоційної рівноваги, і так само, як фізичний біль не зможе змінити його спокійного душевного стану, у цьому разі він залишиться спокійним, лише постарається якнайдалі віддалитися від тієї людини, що намагалася його образити чи образити. Мудрець ніколи не думатиме про помсту або покарання свого кривдника як про подію, що може принести йому задоволення. На думку Філодема, тільки жорстока людина може саме так сприймати нехай навіть і справедливе покарання. Мудрому не властива жорстокість, тому що вона – найгірша з покарань для самого себе. І навіть якщо мудрець і зазнає гніву, то він буде “легким”, оскільки сильний гнів мудрецю не личить, і в цьому сенсі мудрець наближається до богів, які, на думку Епікура, взагалі не відчувають гніву.

На відміну від orgē – природного гніву, thymos – це імпульсивне обурення. На думку Філодема, ця форма гніву не являє собою лінію поведінки, що контролюється розумом, а є пристрастю, яка переповнює людину і яку вона не може контролювати. Такий вид гніву призводить до неприємних наслідків, бо він спонукає людину до дій, які можуть бути небезпечними для неї самої: наприклад, під його впливом людина може вступити в боротьбу з кимось, хто є значно сильнішим за неї. Таким чином, люди, схильні до thymos, завдають шкоди собі, а не тим, кому вони бажають заподіяти шкоду, і з цієї причини вони примножують свою лють. На думку Філодема, thymos спотворює розум до такої міри, що “призводить до втрати якраз того, чого розлючена людина прагне найсильніше” [8, col. XV. 17-20]. Він змушує людину програти супротивникові з власної волі, бо thymos не дає змоги контролювати дії та розрізняти їхній напрямок.

Філодем посилається на думку перипатетиків про необхідність гніву для участі в битві. Він заперечує їм і зауважує, що ті, хто думає так, повинні визнавати, що мужні воїни не можуть бути сміливими і здатними до помсти без гніву і люті, а це не так. Філодем не підтримує думку перипатетиків про те, що в битві необхідна не тільки розумна рішучість, а й ірраціональна завзятість у вигляді thymos, яка не піддається стримуванню розумом.

Згідно з Філодемом, терміни thymos і orgē характеризують різні види гніву, і тільки в одному випадку вони можуть бути використані як майже синоніми: коли йдеться про те, що для розсердженої людини (людини в гніві) ніщо не може стати джерелом насолоди. Філодем пише, що для людей у такому стані “ні видовище, ні обмивання, ні бенкет, ні мандрівка з кимось, ні будь-що інше, що видається чудовим, абсолютно ніщо не є бажаним для них, бо все викликатиме в них сплеск роздратування, будь-який знак, натяк, посмішка, все вони сприйматимуть як спогад про речі, через які вони розгнівалися на когось” [9, col. ХХV. 22-34].

Далі Філодем заявляє, що мудрець також схильний до thymos у сенсі звичного використання цього слова як синоніма orgē, тому що ми не можемо визначити точно, якою є інтенсивність спонукання до чого-небудь. Тобто Філодем хоче підкреслити, що важко знайти відмінність між видами гніву навіть для мудреця. Він пояснює, що в епікурейській школі вважають, що мудрець все ж таки не може відчувати thymos, і тому вживають стосовно мудреців тільки ширший термін orgē. Нижче він додає, що для епікурейців абсолютно очевидна різниця між orgē – природним гнівом, що випливає з виправданих мотивів, помірних за тривалістю та інтенсивністю, і thymos – сліпою і безконтрольною люттю, жертвою якої мудрець стати не може. Філодем зазначає, що лютий гнів (thymos) – це такий тип пристрасті, який в епікурейській школі розглядають негативно, завжди заперечують саму можливість наявності в лютого гніву позитивного змісту. А гнів (orgē), хоча і з деякими обмеженнями, не викликає різкої критики, тому що без нього неможливо обійтися через його внутрішню “природність” для людини у зв’язку з тим, що він виникає “за природою”.

[з подальшою версією трактування Філодема ми (Echafaud) не згодні].

На думку американської дослідниці В. Тсуни, певна критика Філодемом обох видів гніву засвідчує, що за лінгвістичної різниці між гнівом thymos та гнівом orgē їхня семантична спільність для епікурейської школи є важливішою: слід уникати якомога більшого гніву, якщо не хочеш спотворити думку Епікура [10, р. 105].

У нас немає жодних точних даних про те, що Сенека у своєму трактаті “Про гнів” і Плутарх у творі “Про придушення гніву” спиралися на попередній твір на ту саму тему, написаний Філодемом. Однак вони, безумовно, були знайомі з тим, як це питання розглядали в епікурейській школі. Очевидно, що це було добре відомо і Лактанцію, який у своїй праці “Про гнів Божий” вказав на можливість застосування поняття “гнів” до Бога, заперечуючи стоїчним і епікурейським філософам, які вважали, що божеству не притаманні пристрасті. Лактанцій заперечував їм на підставі того, що, на його думку, неможливо уявити, що Бог може бути байдужим до існування зла, яке викликає гнів і вимагає невідворотного покарання.

Посилання та примітки:

1. Стаття написана за підтримки гранту РФФИ № 18-011-01123 “Проблема сполучення моралі та релігії в епікурейській і стоїчній філософії: порівняльний аналіз полемічного дискурсу”.
2. Filodemo: L’ira / ed. G. Indelli. Napoli, 2007. 280 p.
3. Фрагменти ранніх стоїків. Т. III. Ч. 1. Хрісіпп із Сол. Етичні фрагменти / пер. і коммент. А.А. Столярова. М., 2007. 299 с.
4. Там само. С. 149-150.
5. Діоген Лаертський. Про життя, вчення і вислови знаменитих філософів / пер. М.Л. Гаспарова. М., 1979. 620 с.
6. Vergil, Philodemus, and the Augustans / ed. by D. Armstrong, J. Fish, P. Armstrong, M. Skinner. Austin, TX, 2004. 375 р.
7. Арістотель. Нікомахова етика / пер. Н.В. Брагінської // Аристотель. Зібрання творів : у 4 т. Т. 4. М., 1983. 830 с.
8. Filodemo: L’ira.
9. Там же.
10. Tsouna V. The Ethics of Philodemus. Oxford, 2007. 350 р. https://doi.org/10.1093/acprof:oso/9780199292172.001.0001

References:

Aristotle 1983, ‘Nicomachean Ethics’, Aristotel’. Sobraniye sochineniy, trans. NV Braginskaya, in 4 vols., vol. 4, Moscow, 830 p., (in Russian).

Armstrong, D, Fish, J, Armstrong, P & Skinner, M (eds.) 2004, Vergil, Philodemus, and the Augustans, Austin, TX, 375 р.

Diogenes Laertius 1979, Lives, Teachings, and Sayings of Famous Philosophers, trans. ML Gasparov, Moscow, 620 p., (in Russian).

Fragments of the Early Stoics 2007, vol. III, part 1, Chrysippus of Soli. Ethical Fragments, trans. AA Stolyarov, Moscow, pp. 149-150, (in Russian).

Indelli, G (ed.) 2007, Filodemo: L’ira, Napoli, 280 p., (in Italian).

Tsouna, V 2007, The Ethics of Philodemus, Oxford, 350 р. https://doi.org/10.1093/acprof:oso/9780199292172.001.0001.