Гіппократ (близько 460-370 рр. до н.е.) – давньогрецький цілитель, лікар і філософ, який увійшов в історію як “батько медицини”. Коротенько про нього ми вже говорили в медичному циклі постів. Там ми розглядали його місце в контексті античної медицини як такої. Зараз же ми розглянемо більше його особистість і погляди, в контексті поглядів Перікла, Софокла та Геродота, його старших сучасників. Для початку повторимо деякі базові біографічні відомості з попередньої статті.
Гіппократ був нащадним “асклепіадом” і навіть зараховується до династії медиків, яка вела свій родовід від самого Асклепія; тут можна одразу ж згадати, що ближче до кінця свого життя Софокл став головним популяризатором цього напів-божества і заснував в Афінах цілий культ Асклепія. Цілком імовірно, що поява такого культу і зростання популярності ” асклепіада” Гіппократа могли бути пов’язані.
Загалом вважається, що Гіппократ здійснив справжній переворот у медицині, розірвавши з храмовим лікуванням та окультними практиками (хоча ми бачимо те ж саме в Індії та Китаї на сотню років раніше). Головна відмінність Гіппократа від розглянутих нами Софокла і Геродота – в тому, що він був одним із перших, хто вчив, що захворювання виникають унаслідок природних причин, відкидаючи існуючі забобони про втручання богів. У збірці Гіппократа немає жодної згадки про містичний характер у походженні хвороб.
Щодо хвороби, званої священною, справа йде таким чином: анітрохи, мені здається, вона ані божественніша, ані священніша, ніж інші, але має таку саму природу походження, яку й інші хвороби. Природу ж її і причину люди назвали якоюсь божественною справою внаслідок недосвідченості та здивування, тому що вона анітрохи не схожа на інші хвороби. І ось, унаслідок невігластва цього, чого не знають, у них надається їй божественна властивість; унаслідок же знання способу лікування божественність віднімається. Адже якби її вважали божественною тому, що вона дивовижна, багато хвороб були б священними, а не одна, як я доведу, й інші анітрохи не менш дивовижні, які ніхто божественними не вважає.
– “Про Священну хворобу”.
Він виділив медицину в окрему науку, відокремивши її від релігії, за що і увійшов в історію як “батько медицини”.
Такі зміни одразу наштовхують на думку, що тут замішані зв’язки з філософією софістів; і справді, такі зв’язки згадуються в біографіях Гіппократа і навіть у змісті деяких його творів. Окремі відомості говорять про те, що Гіппократ проходив повноцінне навчання в софіста Горгія (ймовірно, під час перебування в Ларисі). Є навіть версія, що Гіппократ навчався спочатку в софіста Протагора, а вже потім посварився з ним і прийшов до Демокріта. Якщо це так, то Гіппократ уже на цьому рівні виявляє зв’язок із “гуртком Перікла”.
Оскільки медицина тепер стала “наукою”, то само собою акцент тепер робився на емпіричному пізнанні, на необхідності практичних досліджень, що відмовляв у праві на життя в медицині абстрактним теоріям, не ґрунтуючись на практиці та спостереженнях. Цікаво, що найближче до наукового емпіричного методу одночасно з Гіппократом прийшов філософ Демокріт (460-370 до н.е.), з яким сам Гіппократ тісно спілкувався, товаришував і чимало часу провів в Абдерах та їхніх околицях, де власне й мешкав Демокріт.
Тут одразу ж необхідно нагадати, що Демокріт вважається засновником скептицизму як окремого напряму у філософії. Його позиція щодо природи полягала в тому, що за зовнішнім боком “видимості” ховається якась умоглядна “істина”, яку практично ніяк не можна розпізнати (атоми та пустота). На більших масштабах це призводило до “емпіризму”, до бажання знаходити приховані причини всіх речей. Ідеться не про абсолютний (атоми та пустота) сенс, а про відносний сенс причинно-наслідкових зв’язків. Приблизно такий самий емпіричний підхід до пошуку “прихованих причин” проповідував Гіппократ, і це не може бути лише випадковим збігом.
У своїй славнозвісній “гуморальній теорії” Гіппократ міркував приблизно на тому самому рівні, що й філософи перед епохою софістики, зокрема як близький до Перікла філософ Анаксагор і близький до Горгія філософ Емпедокл, який також мав власну медичну школу в Сицилії. Тож у ролі теоретика медицини Гіппократ виступає і як філософ, як людина, що намагається використати філософію для поліпшення медичної науки. А як філософ він залежить від тих самих ідей, від яких залежать софісти; і тому він змушений або винаходити ті самі ідеї, або безпосередньо запозичувати їх у софістів. Воно й не дивно, оскільки Гіппократ і Демокріт – молодші сучасники ранніх софістів. Як “філософ” Гіппократ і його послідовники визначили також і звід морально-етичних норм і принципів професійної діяльності медика. Лікар мав бачити у хворому як людині найвищу цінність. Говорячи про взаємозв’язок філософії та медицини, Гіппократ зазначав, що необхідно:
…перенести мудрість у медицину, а медицину в мудрість.
Адже лікар-філософ рівний Богу.
У творі “Настанови” ми знайдемо багато непоганих моментів, що перетинаються, зокрема, з поглядами Софокла. Так, порушується питання “віри і знання”, яке порушувалося вже в трагедії “Трахінянки“:
Хто це знає, повинен приступати до лікування, звертаючись насамперед не до ймовірного міркування, а до досвіду, поєднаного з розумом.
Знання має бути твердим і догматичним, кажуть Софокл і Гіппократ; але тут ми бачимо одразу і продовження “емпіричної” теми, розробку філософської гносеології. Замість того, щоб послатися на “знання” або “розум”, Гіппократ говорить про “досвід, з’єднаний з розумом”, і це не просто так. У цьому питанні на той час подібних поглядів дотримувалася тільки школа софіста Протагора. Тут же Гіппократ дає продовження:
Адже міркування полягає в деякому синтетичному спогаді про все, що сприймається чуттям: бо чуття отримує очевидні образи, сприймаючи вплив речей і передаючи їх мисленню.
…
Коли ж мислення виходило не з очевидних фактів, але з правдоподібної побудови розуму, воно часто ставило у важке і неприємне становище.
Гіппократ та філософська етика
Тісно пов’язане з етичними питаннями того часу питання про прийняття оплати за працю (суперечка Сократа і софістів), де Гіппократ, заради підвищення репутації професії лікаря, дає аскетичні рекомендації:
Усе, що шукається для мудрості, все це є і в медицині, а саме презирство до грошей, совісність, скромність, простота в одязі…
В інших місцях він висловлюється ще пряміше:
Про встановлення винагороди не слід дбати, оскільки ми вважаємо, що звертати на це увагу шкідливо для хворого, особливо під час гострого захворювання: швидкість хвороби, яка не дає нагоди на зволікання, змушує хорошого лікаря шукати не вигоди, а радше здобуття слави.
…
А іноді лікував би і задарма, вважаючи вдячну пам’ять вищою за хвилинну славу. Якщо ж трапиться нагода надати допомогу чужинцю або бідняку, то таким особливо треба її надати, бо де любов до людей, там і любов до свого мистецтва.
Однак тут видно, що йдеться не про суворий принцип, загалом брати гроші можна і треба, інакше як самому лікарю вижити? Питання стосується радше розміру оплати. Оскільки лікар це і філософ, то він обійдеться лише найнеобхіднішим. Взагалі у Гіппократа є цілі твори про етичний вигляд лікаря, як саме потрібно поводитися на очах у хворого і в суспільстві загалом; але там ми побачимо тільки усереднені уявлення про філософську розсудливість, тож говорити тут особливо нема чого. Очевидно тільки те, що відмінно знаючи філософію софістів, і проходячи у них навчання, Гіппократ загалом вороже налаштований до них, і не тільки в питанні грошей, а навіть і в питанні викладання:
Бажання влаштовувати читання перед натовпом не гідне слави; принаймні не треба наводити свідчення поетів.
Уявлення ж про виховання, “модне” серед усіх софістів, у Гіппократа майже повторює такі ж уявлення Протагора і Демокріта, а саме:
Тому, хто захоче здобути собі дійсне пізнання медицини, необхідно мати: природну прихильність, навчання, зручне місце, повчання змалечку, любов до праці та час. Отже, перш за все необхідна природна прихильність; якщо природа протидіє, – все марно; якщо ж вона сама показує шлях до всього найкращого, тоді вже відбувається вивчення мистецтва, яке треба здобувати собі з розумом, користуючись настановою змалечку і в місці, від природи добре пристосованому для науки. Сюди ж необхідно ще приєднати багаторічну старанність, щоб вчення, вкоренившись міцно і глибоко, приносило зрілі плоди.
Єдине що, акценти Гіппократа трохи сильніше зміщені на вроджені відмінності в людях. Ці акценти є навіть у Протагора, але там вони відтінені на другий план.
До легенд про Гіппократа належить приїзд до Афін, у яких лютувала чума, де він провів низку заходів, після яких епідемія припинилася. Згідно з іншою легендою під час лікування царя Македонії Пердикки II Гіппократ діагностував у нього аггравацію – ненавмисне перебільшення свого хворобливого стану. До інших непідтверджених історій слід віднести відмову Гіппократа покинути Грецію і стати особистим придворним лікарем перського царя Артаксеркса. Згідно зі ще однією легендою, громадяни фракійського міста Абдер запросили Гіппократа для лікування Демокріта, вважаючи того божевільним. Демокріт без видимої причини вибухав сміхом, настільки смішними здавалися йому людські справи на тлі великого світового порядку. Гіппократ зустрівся з філософом, але постановив, що Демокріт абсолютно здоровий як фізично, так і психічно, і крім цього заявив, що той є одним із найрозумніших людей, з якими йому доводилося спілкуватися. Ця історія є першою згадкою, коли суспільство зажадало піддати людину медичному огляду на предмет “ненормальності”.
Міф про перських послів демонструє нам Гіппократа, схильного до грецького “демократизму“, але найімовірніше, це міф, тому що більшу частину життя він провів на територіях під впливом монархічних держав. Але якщо дивитися на його твори комплексно – це дуже освічена людина, яка знає всі досягнення культури свого часу. Він цілком усвідомлено займає свою позицію, яка перебуває десь між позиціями Софокла і Геродота; але в питанні ставлення до забобонів, нове покоління, до якого належали Гіппократ і Демокріт – менш релігійне.
Усе своє тривале життя Гіппократ присвятив медицині. Серед місць, де він лікував людей, згадуються Фессалія, Фракія, Македонія, а також узбережжя Мармурового моря; а його пізнання в різних оздоровчих місцинах можуть свідчити про те, що він бував у Лівії та Грузії. Помер він у похилому віці в місті Ларисі, де йому навіть було встановлено пам’ятник. Цікаво, що батько Аристотеля також був із роду асклепіадів і жив у цих регіонах приблизно в той самий час; і що Софокл, який заснував культ Асклепія в Афінах, був улюбленим поетом Аристотеля.