Автор: Бен Газур, ця стаття є рецензією на книгу Кейт Лівер “Ліки дружби” (The Friendship Cure) видавництво Дакворт (2018), 222 стор.
“З усього того, що мудрість доставляє тобі для щастя всього життя, найважливіше є володіння дружбою”.
(с) Епікур
Як відданий послідовник філософа Епікура, я завжди прагну дізнатися більше про дружбу; а в особі Кейт Лівер у дружби не могло бути переконливішого ватажка. Її книжка “Ліки дружби” досліджує дружбу в сучасному світі, у всіх її незліченних різновидах, які тільки трапляються сьогодні: найкращі друзі, броманси і “друзі” із соціальних мереж, яких ми ніколи не зустрічаємо.
Книга починається, як і в Аристотеля, з проголошення людей “соціальними тваринами”. Лівер досліджує ритуали зв’язування, які виконують п’ять дівчаток-підлітків у поїзді, і порівнює їх із заспокійливими жестами мавп, які змащують механізм роботи мавпячих спільнот. Таке порівняння може звучати непристойно, але Лівер лише методично розвиває дослідження, яке демонструє, наскільки важливою є дружба для людства і для нашого особистого благополуччя. Вчені можуть відстежувати гормони, які виробляє в нашому мозку дружній дотик; але не варто боятися цього. Розуміння того, чому ми любимо, коли нас обіймають друзі та кохані, не робить це відчуття менш особливим, а лише підкреслює фізичну потребу людей у близьких друзях – що це закладено в нашій біології. Проте дружба, здається, виходить за рамки простого “біологічного імперативу”. Як зазначає Лівер:
“Дружба – це “негласний договір про те, щоб залишатися в житті один одного за своїм вибором, а не тому, що цього вимагає біологія”.
Кожна людина, яку ми зустрічаємо, може стати новим другом, але Лівер не є прихильником “загальної дружби”; не всі гідні цього. Цілий розділ у неї присвячений тому, як розлучитися з друзями, які активно погіршують ваше життя. Нам потрібно бути чесними з нашими друзями щодо того, чого ми від них очікуємо; і бути чесними з самими собою щодо того, що ми можемо вимагати від наших друзів. Це не книжка з саморозвитку, проте всім, у кого є друзі, буде корисно її прочитати.
Будь-яка хороша філософія – автобіографічна. Ми можемо зрозуміти світ тільки через призму власного досвіду. І не дайте себе обдурити – дружба – це філософія. Зв’язки, які ми встановлюємо, можуть визначати наше життя; і вивчення того, як обирати людей, яких ми запрошуємо в наше життя, гідне найглибших роздумів. Це філософія, позбавлена всіх вітгенштейнівських словесних ігор та здатної лиш розчарувати діалектики. Це самодопомога, звільнена від жанрових штампів. Списки та діаграми, що використовуються для створення псевдонаукових фоліантів із самодопомоги, замінюються відвертими та цікавими анекдотами. Ми просто бачимо автора в розмові зі своїми читачами, який каже: “Хіба дружба не прекрасна?”.
Лівер спеціально ніколи нічого не припускає про свою аудиторію. Адже часто болючий, добре всім нам знайомий тон у таких книжок може змусити вас зненавидіти автора за проектування на емоцій і мотивацій, яких ви ніколи не відчували. Лівер просто представляє факти та історії зі свого життя, змушуючи вас кивати головою, коли ви згадуєте тисячу невеликих соціальних взаємодій зі свого власного життя, які підтверджують її точку зору. Це нагадує нам про спільну людяність, яка лежить в основі нашої дружби і має змушувати нас почуватися ближче до всіх, кого ми зустрічаємо на вулиці. Випадкова фігура, що проходить повз нас, розходиться складним павутинням стосунків, настільки ж значущим, як і все в нашому власному житті.
Можливо, найважливіший розділ книги присвячений гендерним питанням, пов’язаним із дружбою. Лівер досліджує, здавалося б, вроджені відмінності між дружбою в жіночому і чоловічому середовищі. Суспільство диктує, що жінки у своїх стосунках повинні проявляти або сестринство, або єхидність; тоді як чоловіки повинні постійно ображати одне одного, інакше вони ризикують піддатися звинуваченню в псевдо-гомосексуальному бромансі. Як розвивалися ці стереотипи і як вони можуть заважати встановленню глибоких дружніх стосунків – це тема, над якою ми всі повинні подумати. Навіть експерти, опитані Лівер, не можуть дійти єдиної думки про те, що змушує чоловіків і жінок поводитися по-різному в дружніх стосунках. Таким чином, Лівер не диктує нам, що хороша дружба має здійснюватися в той чи інший спосіб, а просто пропонує нам дослідити наші власні дії та упередження.
Є в неї також прекрасний розділ про суспільство, яке охопила епідемія самотності. Жінка, опитана про своє почуття самотності, порівнює це з перебуванням на тихій дискотеці, де всі танцюють під музику в навушниках, яку можуть чути тільки вони. За її словами, самотність – це як бути єдиною людиною в кімнаті, в якої немає музики. Це чудовий образ, який легко уявити, оскільки ми все більше і більше спілкуємося в електронній формі. Ми не тільки не чуємо музику, а й не бачимо танець. На відміну від позитивних і довготривалих ефектів фізичної присутності наших друзів, ми можемо отримати ефемерний ефект дофаміну від незнайомців, яким подобаються наші фотографії в Інтернеті. Це просто залишає нам бажання більшого. Якби Оскар Вайльд нині був живий, він міг би охарактеризувати звуковий сигнал наших телефонів у Твіттері як ідеальне задоволення.
Я не знаю Кейт Лівер, я ніколи не зустрічав Кейт Лівер, але якщо її дружба така ж глибока, як ця книга, то це єдина дружба, яку я хотів би мати.
Посилання на оригінал статті від 22 березня 2018 року на сайті The Mantle