Про деякі аспекти естетичної теорії епікурейців допомагають дізнатися цитати з “Застільних бесід” Плутарха. У наведеному нижче фрагменті йдеться (від імені Плутарха) про те, що мистецтво потрібне людям, зважаючи на вроджений потяг до прекрасного, фрагмент містить прямий випад у бік Епікура.
“Так стали приділяти місце на симпосіях мімам, етологам, виконавцям творів Менандра, і це не для того, щоб “усунути хворобливість тіла” чи “надати тілесній тканині легкого й сприятливого руху”, а тому, що притаманна душі кожного любов до споглядання й до мудрості шукає свого задоволення, коли ми звільнилися від клопотів обслуговування свого тіла”.
Так ми можемо зрозуміти, що для епікурейців головне в мистецтві це тілесна насолода, яку ми від нього отримуємо. У цьому ж творі Плутарха, на продовження теми “вродженого потягу до прекрасного”, є більш розлогий фрагмент, у якому думка епікурейців уже в античності відтворює майбутню естетичну теорію Дені Дідро.
Питання 1: “Чому нам приносить задоволення слухати тих, хто наслідує тих, хто гнівається або сумує, і неприємно слухати самих тих, хто відчуває такі почуття”.
Учасники бесіди: Плутарх, епікурейці.
Таким було питання, яке обговорювали в твоїй присутності в Афінах, коли там у всіх на вустах був комічний актор Стратон, який виступав із великим успіхом. Нас пригощав обідом епікуреєць Боет, і серед запрошених було багато послідовників тієї ж школи. І ось, як це природно в середовищі людей з філософськими нахилами, розмова про комедію призвела до розгляду питання про причину того, що, чуючи голоси тих, хто гнівається, або тих, хто сумує, або тих, хто перебуває в страху, ми відчуваємо тяжке відчуття, а актори, які відтворюють такі переживання своїм голосом і рухами, приносять нам задоволення. Майже всі епікурейці висловили таку думку:
той, хто зображує подібні переживання, має ту перевагу перед тим, хто відчуває їх насправді, що сам від них вільний, і ми, розуміючи це, отримуємо задоволення і радіємо.
Я ж, наважившися вступити в чужий хоровод, сказав, що ми, будучи від природи схильні до всього розумного і майстерного, відчуваємо задоволення, коли бачимо розумне і майстерне наслідування, співчуваємо йому і милуємося ним.
“Подібно до того, як бджола через притаманне їй прагнення до солодких соків невідступно обстежує кожну квітку, в якій може знайти медяну краплю, так і людина через вроджену любов до мистецтва і краси любовно вітає кожне звершення, причетне до розуму і сенсу. Якщо перед маленькою дитиною покласти хліб і зроблену з того ж тіста собачку або корову, то вона, побачиш, потягнеться до останньої; точно так само, якщо одна людина запропонує їй злиток срібла, а інша – срібне звірятко або чашку, то вона вибере скоріше останній подарунок, вбачаючи в ньому витвір осмисленого мистецтва. Тому діти люблять у тому, що їм розповідають, деяку загадковість, а з ігор віддають перевагу таким, що містять у собі щось складне й важке: людську природу й без навчання вабить до себе всяка витончена хитрість як щось їй споріднене. І оскільки людина, яка справді гнівається або сумує, виявляє загальні пристрасті, то це викликає в нас тільки тяжке співчуття; а той, хто переконливо наслідує це, виявляє вишукане мистецтво, яким ми насолоджуємося. Те ж саме ми спостерігаємо і в образотворчому мистецтві: бачити людину, що помирає або тяжко хвору, нам обтяжливо, а дивлячись на зображеного живописцем Філоктета або на виліплену Іокасту, для обличчя якої художник, подейкують, домішав до бронзи срібла, щоб метал відбив колір обличчя смертельно враженої горем людини, – бачачи їх, ми відчуваємо відрадне захоплення. А в цьому, – сказав я, – кіренаїки і знаходять вирішальне заперечення проти вас, послідовників Епікура: не в зорі та слуху, а в розумі виникає задоволення від чутного і видимого. Курка, що безперервно кудкудакає, або ворона, що каркає, заподіює нам тільки прикрощі та дратує, а людина, що наслідує кудахтання курки або каркання ворони, приносить задоволення; вигляд хворобливо виснажених людей нас засмучує, а скульптурні та мальовничі зображення їх ми розглядаємо із задоволенням, яке полягає в тому, що наш розум зіставляє наслідування з його предметом. Справді, що інше могло спонукати людей настільки дивуватися свині Парменона, що вона увійшла в приказку? Цей Парменон, за переказами, прославився своїм наслідувальним мистецтвом. Знайшлися заздрісники, які намагалися з ним змагатися, проте упереджені слухачі казали: “Добре, але все ж таки це ніщо порівняно зі свинею Парменона”. І ось один із них виступив, сховавши під пахвою порося, а коли порося завищало і навкруги почали примовляти: “Ну що це перед свинею Парменона?”, – випустив порося на загальний огляд і так довів, що висловлене судження ґрунтується на упередженості, а не на істині. Це з повною ясністю показує, що одне й те саме слухове відчуття отримує в душі іншу оцінку, якщо його не супроводжує розуміння того, що воно викликане чиїмось мистецтвом і розрахунком”.
Якщо придивитися до слів Плутарха, то за загальною сприятливою картиною піднесеної духовної насолоди, ми можемо помітити зовсім протилежне. У вуста епікурейців він вкладає думку, яка нехай і не звучить прямо, але нічого іншого матися на увазі тут не могло: вони стверджували, що насолоджуватися реалістичною грою актора, який “страждає”, за умови реалізму зображення, – це буквально те ж саме, що насолоджуватися самими стражданнями, як якщо б вони не були грою. Виходить, що епікурейці в цій бесіді ставлять питання через призму емпатії.
А що Плутарх? Він просто повторив те, що і так мається на увазі; що в мистецтві для греків того часу важливий реалізм зображення. Це повторення не несло особливого сенсу, оскільки і самі епікурейці говорять про це, як про основну причину проблеми, що виникла.
Далі Плутарх каже, що задоволення викликається в розумі, а не в очах і вухах. Але проблема в тому, що епікуреєць теж знає, що це так. Просто відчуття і розум для нього майже одне і теж. Розум – це центр, куди надходять чуттєві дані з усіх п’яти каналів і обробляються в ньому. Жоден епікуреєць не ставить такий нездоланний бар’єр між розумом і відчуттями; завжди щось має “розчинятися” в чомусь. Конкретно тут – розум виступає як похідне від “п’яти почуттів”. Плутарх просто доводить питання до гротеску, суто заради критики, тому й наводить як повчальний приклад кіренаїків, відомих як “крайні гедоністи”, усе це форма іронії.
І ось, ще раз підтвердивши важливість реалізму в мистецтві, і додавши, що в мистецтві важлива саме людська (!) майстерність (!), Плутарх каже, що справжній поціновувач мистецтва насолоджується стражданнями на сцені не тому, що знає про штучність цих страждань, ні! А лиш тому, що страждання виглядають якісно. Інакше не було особливого сенсу “спростовувати” слова епікурейця Боета. Фактично Плутарх прибрав емпатію зі свого розгляду!
Так і чому ж нам подобається якісне наслідування страждань? Просто тому, що воно якісне, а людям, мовляв, вроджене прагнення до досконалості. І тут ми приходимо до ключової різниці між сенсуалізмом (епікурейці) і раціоналізмом (платоніки, стоїки, картезіанці тощо). З погляду епікурейців, вроджена тяга до мистецтва є такою самою нісенітницею, як оголошення найістиннішими законами правил саме свого міста, тому що в 30-річному віці вони здаються тобі вже “самоочевидно” правильними. Насправді це результат досвіду, і нічого вродженого в розумі немає.
Плутарх мало того, що проніс типове обивательське уявлення про вроджені якості людей у міркування на тему мистецтва (слідом за Платоном), так ще й водночас фактично заявив “так, я обожнюю дивитися, як люди страждають, до біса вашу емпатію, філософи-свині”. Цим Плутарх тільки затвердив свою антигуманність.
Звичайно, можна сказати, що загалом Плутарх має рацію, адже реалізм цінують за те, що він реалістичний, це і є критерій оцінки майстерності. Але також це має на увазі і те, що в театрі ми оцінюємо не сюжет, не саму історію, що розігрується на сцені, а тільки майстерність акторів і постановників. Якщо це справді мета походу до театру, тоді все сказане Плутархом правильне. Але все ж таки мета драматичного твору, цей арістотелівський “катарсис” якраз у тому й полягає, що ми маємо перейнятися історією, нібито вона була насправді. А питання, яке поставили епікурейці на цьому бенкеті, звучить все ж таки інакше; вони не ставлять собі питання, чому мистецтво – це мистецтво, і до чого прагнуть у своїй творчості художники. Питання в тому, чому люди, як глядачі, переймаючись стражданнями на сцені, знаходять все це приємним. Епікурейські філософи виявили тут дисонанс, якусь форму лицемірства. Так, вони відповідають дуже по-дитячому, наївно, ніби ми теж радіємо за самих акторів, що їхні страждання не справжні. Але це хоча б спроба пояснити, чому одні страждання (штучні) виявляються кращими за інші страждання (природні).
Відповідь, яку дали епікурейці, має на увазі, що якби ми не розуміли штучності страждань на сцені, тоді в міру свого співчуття ми б захотіли зупинити виставу. Вони не торкалися технічного боку справи, добре чи погано актори грають, а тільки спробували з’ясувати мінімальний критерій того, без чого театр перетворився б на катівню. Плутарх же відповів зовсім повз, розповідаючи про те, що актори молодці у своїй грі, а ми хвалимо їх саме за це. На запитання “чому” ми насолоджуємося стражданнями інших, Плутарх дає відповідь “чим” ми насолоджуємося в стражданнях на сцені (загалом натуралізмом самих страждань). Суть питання бесіди абсолютно його не хвилює, і тому він несвідомо розписався у власному скотстві.