ECHAFAUD

Автор: Дара Фогель, ад’юнкт-професор філософії Університету Центральної Оклахоми.

«Для багатьох у нашій епікурейській спільноті ця робота сильно резонувала із нашими почуттями з приводу того, що філософія тепер стала непотрібною, що наші сучасники не бачать її цінності та можливості практичного використання, і не бачать, що прикладний епікуреїзм може допомогти відродити основний інтерес до філософії. Але також цей текст досить докладно пояснює епікурейський терапевтичний процес».

Джерело — Товариство друзів Епікура.

Сучасна академічна філософія не в змозі виконувати освячену віками терапевтичну функцію, що призводить до маргіналізації філософії як дисципліни, та до посилення поганої суспільної філософської гігієни. Вивчення давньогрецької філософії, особливо філософії Епікура, може значно збагатити і зцілити нашу невротичну культуру, привнесши в неї втрачене мистецтво мислення, таке старе і водночас таке нове.

Невдача філософії

Що спільного у Епікура, Фрідріха Ніцше, Джона Дьюї та Людвіга Вітгенштейна? Усі четверо цих шанованих філософів звинувачують філософію як дисципліну в нездатності відповідати потребам суспільства. Філософія в даний час знецінилася настільки, що колишня «королева факультетів» тепер перетворилася на вузьке, сухе поле, що прагне відігнати всіх (окрім найзавзятіших ботанів і невиліковно нудних/сконфужених гіків), хто покликаний поклонятися в храмі Афіни.

Понад два тисячоліття тому Епікур сказав: «Пусті слова того філософа, якими не лікується жодне страждання людини. Як від медицини немає користі, якщо вона не лікує хвороби в тілі, так і від філософії, якщо вона не лікує хвороби в душі». (Us. 221 — Porph Ad Marc. 31, с. 209 23 N; как у Nussbaum, с. 102)

Ніцше засуджував нечесність філософії, яка прагне якоїсь завуальованої абстрактної істини, яку ніхто, крім іншого професійного філософа, не може зрозуміти. Дьюї закликав філософське співтовариство брати участь у вирішенні людських проблем, замість проблем риторичних. Людвіг Вітгенштейн поставив під сумнів використання філософії, якщо вона не застосовується до «важливих питань повсякденного життя». Філософія, яка не зачіпає людські проблеми, не має великого значення за межами своєї чітко визначеної галузі, та цілком виправдано маргіналізується тими дисциплінами, які краще служать людським проблемам. Якщо філософія у якості окремої дисципліни чи законної професії хоче вижити, вона повинна не спати і реагувати на гостру потребу в індивідуальній та соціальній філософській гігієні.

Помираюча філософія

Якоїсь миті, протягом останньої сотні років, щось трапилося з філософією.

Замість того, щоб бути полем для думки, яке б діяло в якості каталізатора між різними дисциплінами, філософія виявила, що втрачає навіть ті позиції, які колись надійно перебували у її сфері, такі як політична теорія, психологія та фізика. Позбавлена широти бачення своїми ж власними дітьми-науками, філософія й сама, здавалося, забула про свою колись ще високу роль.

Намагаючись вписатися в рамки, накладені її невдячними дітьми, філософія замість того, щоб ризикувати якимись оригінальними думками, звернулася до безплідної абстракції та безглуздого відригування продуктів з історії філософії. Філософія замкнулася в собі, відійшовши від відчутного виклику, який кидають їй практичні людські дилеми. Філософія віддалася наукам та лінгвістиці, навчаючи індуктивної логіки та логіки предикатів, але не навчаючи ширшому філософському контексту, з якого логіка отримує своє значення та обґрунтування. Філософія не змогла відновити свій суверенітет, відмовившись від престолу тієї дисципліни, що об’єднує та пояснює космос як внутрішній, так і зовнішній. У своїй зневірі філософія обернулась проти себе самої і почала руйнувати власні історичні основи за допомогою кислотного аналізу, виконуючи повільне самогубство, оскільки вона систематично доводила логічну помилковість та ненадійність кожної з пропонованих етик.

«[Це] не може бути просто питанням філософії, яка якимось чином спонтанно зів’яла за останнє століття або близько того; скоріше, майже очевидним фактом є те, що було здійснено цілеспрямовану та рішучу спробу повалити її, і що це справді був головний проект самої філософії в нашу ультрасучасну епоху».

(с) F.L. Jackson, «Post-Modernism And The Recovery Of The Philosophical Tradition».

Постмодерністи стверджували, що епоха філософії закінчилася разом з Гегелем та запереченням абсолютистського світогляду. Тепер раціональність пала до долу перед культурою релятивізму. Розум більше не є головним суддею, і мудрість більше не шукають у сфері вищої освіти. Тепер копіювання, наче папугою, улюблених теорій професорів та лестощі адміністративному Его витіснили пошуки розуміння. Вища освіта перетворилася на розширене професійне навчання, і все, що не сприяє досягненню цієї мети, стає головним кандидатом для скорочення бюджету та втрати викладачів.

Потреба в філософії

У 1933 році, прихильник софістики та гуманізму Фердинанд Каннінг Скотт Шиллер писав: «Наївний студент наполягає на тому, щоб розглядати систему [філософії] ззовні, як логічну структуру, а не як психологічний процес, що триває протягом усього життя. І тим самим він відкидає чи втрачає ключ до розуміння».

Філософія історично була суб’єктивною практикою, спрямованою на дві цілі: мудрість та особисте просвітництво. Ці цілі не знаходили жодної цінності в неясному та несуттєвому, а скоріше шукали практичне застосування філософії для вирішення складнощів та парадоксів людського життя та взаємодії з іншими. Розглядаючи філософію як спеціалізовану галузь, а не міждисциплінарну — академічна філософія не змогла задовольнити глибоку людську потребу в мудрості та розумінні, яка й призвела до народження філософії. Філософія не є емпіричною наукою і втрачає будь-яке виправдання, якщо до неї ставитися як до такої. Потреба мудрості сьогодні так само відчутна, як і дві тисячі років тому. Але єдині філософські інституції, що збереглися, більше не в змозі задовольнити цю потребу.

Тільки так було не завжди…

Відновлення минулого

«Дослідження природи створює людей не хвалькуватих і велемовних, не виставляючих напоказ свою освіченість, предмет суперництва в очах натовпу, але людей сміливих, задоволених своїм, які пишаються своїми особистими благами, а не благами, які їм дали обставини».

(с) Епікур, Ватиканські вислови, фрагмент 45

Древні філософи, такі як Платон, Арістотель та Епікур, були вкрай зацікавлені розумінням таємниць Всесвіту та людської психіки. Вони не дбали насамперед про правильне встановлення символічної логіки або ранжування різних дрібниць. Антична філософія використовувалася як засіб для визначення та досягнення того, що веде до цілі добре прожитого життя.

Останні два десятиліття відбулося відродження давньогрецької філософської думки, особливо у сфері етики. Етика чеснот (так називається цей рух) походить від телеологічного погляду на людське життя. Стародавні філософи часто називали свою головну мету евдемонією, що по-різному перекладалося як задоволення, щастя та процвітання, але ця ідея інтуїтивно очевидна, незважаючи на труднощі перекладу. Евдемонія як ідея задовільного, повноцінного життя має на увазі певний ступінь як соціального зв’язку з іншими, так і екзистенційного здоров’я. Культивування певних чеснот сприймається як підручний засіб досягнення евдемонії, для цієї ж мети найважливішу роль відіграє практика фронезісу (phronesis), тобто. вибору з неочевидних речей, із стоїчного «байдужого». У Арістотеля це слово означає практичну мудрість. У Епікура слово phronesis часто означає розсудливість. В обидвох випадках думка одна й та сама: тренування розуму необхідне для вдалого визначення шляху до евдемонії.

Ця стародавня філософія була адаптована і пристосована до сучасних цілей нео-арістотелівськими фахівцями з етики чесноти, такими як Аласдер Макінтайр та Розалінд Херстхаус. У нео-арістотелівській етиці чеснот, мета евдемонії досягається через досягнення помірності чеснот, яка не є ні недостатньою, ні надмірною. Солодка евдемонія полягає у підтримці балансу між крайнощами. Доброчесність призводить до евдемонії через поміркованість у манерах, бажаннях і діях.

Хоча етика чесноти визнає і намагається виправити культурні недоліки Арістотеля щодо статусу жінок та звинувачень в елітарності, нео-арістотелівські фахівці з етики чесноти загалом приймають імпліцитне припущення Арістотеля про філософське благополуччя соціальних інститутів та загальноприйнятих практик. З нашої нинішньої точки зору, в епоху релятивізму, для нас очевидно, що наші звичаї та переконання рідко бувають розумними.

У плавильному казані Америки ми маємо масове публічне прийняття шматочків і фрагментів конкуруючих і часто конфліктуючих систем переконань, оскільки рекламодавці та політтехнологи змагаються за нашу відданість та наші гроші. Наше суспільство підкреслено невротичне. Але в цьому немає нічого нового — людство завжди страждало від дилеми вибору між конкуруючими товарами. Просто це було не так очевидно чи актуально до появи масових комунікацій та демографічного вибуху.

Але був один древній філософ, який умів чути дещо за межами заспокійливої колискової Матері Культури…

Два тисячоліття тому Епікур поставив під сумнів всю структуру соціальних вірувань і практик, на відміну Арістотеля, який вважав, що більшість соціальних переконань і практик (отже, саме суспільство) переважно правдиві і здорові. Епікур вважав це вкрай наївним припущенням. Жадібність, занепокоєння, амбіції та еротична одержимість — очевидні докази того, що суспільство не ґрунтується на жодній моделі раціональних чи навіть здорових переконань. Діалектика Арістотеля передбачає аристократичні цінності як норму, таким чином увічнюючи елітарність, оскільки лише ті, хто має ресурси та освіту аристократа, можуть дозволити собі займатися нею. Отже, відродження арістотелівської думки несе обмеження, встановлені базовими припущеннями її парадигмальної моделі.

Філософія Епікура забезпечує більш належну основу для відновлення практики філософії, оскільки вона уникає наріжного каменю залежно від зовнішніх чинників задля досягнення евдемонії. Стандарти, які використовує Епікур, не залежать від культури у тому сенсі, що псує етику Аристотеля. Навпаки, метою евдемонії є суб’єктивний стан добробуту, а не зовнішній вигляд. Катастемічні душевні розлади вважаються набагато гіршими, ніж кінетичні болі в тілі. Біль у тілі можна легко проігнорувати або зняти, але ви ніколи не зможете уникнути власного екзистенційного «я» без допомоги. Душевний спокій та безболісність тіла – кінцева мета епікурейської філософії та терапії.

Філософія – це засіб вигнання душевних хвилювань. Порушення в душі викликані помилковими переконаннями і так званими порожніми бажаннями, яких можна або повністю уникнути, або частково знешкодити. Епікур стверджував, що людські страждання викликані неконтрольованими бажаннями. Оскільки більшість бажань ґрунтується на хибних переконаннях, то усунення або зміна хибних переконань може ефективно усунути бажання і, отже, страждання незадоволеності.

Тетрафармакон (ліки з чотирьох частин)

Епікур запропонував чотиричастковий засіб захисту від «пращ і стріл шаленої Фортуни». Чотиричастинні ліки усувають фундаментальну перешкоду на шляху до щастя: тривогу. Обгрунтування «тетрафармакону» заслуговує на набагато більшу глибину і простір, ніж це допустимо в рамках даної статті. Ми можемо лише поверхово розглянути суть вчення Епікура (Епікур, Лист до Менекея 127-132, Діоген Лаертський Х. 121-135).

Тетрафармакон:

• Не бійся богів
• Не турбуйся про смерть
• Блага легко досягти
• Зло легко перетерпіти

Це фактично означає позбавлення від страху, жадібності та прагнення статусу. Акцент робиться на тому, щоб навчитися розрізняти, які бажання є «природними (чи нормативними, без надмірностей), які «природними, але не необхідними» (наприклад, бажання сексу), а які бажання «порожні» (натхненні суспільними звичками). (Цицерон, Тускуланські бесіди 5.93)

Перевідкриття прикладної філософії

У «Терапії бажання» (1994) Марта Нуссбаум обговорює, як древні методи прикладної філософії Епікура можуть заповнити порожнечу, що утворилася після того, як академічна філософія відмовилася від своєї терапевтичної ролі.

Застосування епікурейської терапії діє в якості засобу від неправильних чи дисфункціональних переконань, суджень та бажань. Суспільство не вважається етично здоровим і будучи таким воно може заражати людей своєю хворобою. Методи виховання дітей часто бувають недосконалими, з надмірним наголосом на багатство, статус та конкуренцію. Це легко може спотворити беззахисну душу дитини.

Епікурейська терапія в інтерпретації Марти Нуссбаум передбачає зобов’язання діяти.

Ця активна філософія спрямована на відновлення морального здоров’я шляхом ретельного вивчення переконань, суджень і бажань. Це пряме протиставлення пасивній філософії, яка задовольняється простим записом і систематизацією переконань, як корова, що жує жуйку. Епікурейська філософія активно полегшує страждання замість того, щоб віддавати маси людей на милість релігії, політики чи медицини.

Епікурейська філософія не просто рефлексивна та абстрактна — її мета не менша, ніж зміни та навіть звільнення світу, працюючи з кожною людиною окремо. Виявлення неправильного переконання чи судження має значення для вирішення проблеми. Терапевтична філософія ретельно досліджує глибоко вкорінені несвідомі переконання щодо брехні та різних оман.

Вважається, що проблеми, що заважають досягненню евдемонічної мети, виникають не всередині людини та її емоцій; а, скоріше, як результат когнітивної проблеми. Вважається, що пристрасті базуються на корумпованих переконаннях, нав’язаних корумпованим суспільством, і тому піддатливі до тієї ж критики, що й соціальна тканина. Усі людські суспільства страждають від шалених пристрастей: гніву, страху та еротичної одержимості; але кожне суспільство має власну систему переконань, що породжує ці пристрасті. Отже, прикладні філософські методи повинні враховувати розбіжності у культурах. Щоб впоратися з пристрастями, не слід відмовлятися від розуму, оскільки вважається, що пристрасті мотивовані глибоко вкоріненими переконаннями. 

У уявленні Епікура люди народжуються з повною здатністю до розвитку, але ця вроджена здатність спотворюється через прийняття соціально виведених «норм», що узурпують початкову природну систему переконань, створюючи хибне «я», яке стає рабом цих норм, натхненних культурою розбещених почуттів. (Нуссбаум, стор. 107) Епікур стверджує, що без соціальної обумовленості люди були б вільні від більшої частини психічного болю та занепокоєнь (Епікур, Головні думки 7,40; Діоген Лаертський 10.117-20).

Евдемонія, чи задоволення, — це не просто негативний стан, вільний від занепокоєння, болю та іншого. Це також позитивний стан, оскільки він має на увазі повністю функціональну, безперешкодну діяльність з використанням усіх доступних здібностей. Це в жодному разі не застій чи бездіяльність.

«Філософія лікує людські хвороби, спричинені хибними переконаннями. Її аргументи для душі, як докторські ліки для тіла. Вони можуть лікувати, тому їх слід оцінювати з погляду їхньої здатності зцілювати. Як медичне мистецтво розвивається заради тіла, що страждає, так і філософія заради душі в біді. При правильному розумінні це ніщо інше, як мистецтво життя душі». (Нуссбаум, стор. 14)

Епікурейська філософія відрізняється від психоаналізу в одному критичному відношенні, яке слід зазначити: психологія не хоче визнавати «нормативне уявлення про здоров’я», задовольняючись простим видаленням або полегшенням неприємних симптомів. Епікур використовував вищий стандарт катастемічного задоволення (свободу від страху і занепокоєння) як кінець евдемонії, щоб повернути своїм учням процвітаюче життя, а не лише зменшити симптоми (Там само, стор. 26).

Оскільки співи Матері Культури часто впливають деструктивно, Епікур апелював до концепції природи, яка передбачає нормативний стан. Це заклик до природного стану, що передував розбещенню суспільства. Це обов’язково пов’язано з цінностями, які Бернард Вільямс назвав би «товстою» концепцією. Ця «природна» норма виправдовується глибокими людськими почуттями та бажаннями, а не науковими засобами. Оскільки ця «природа» містить у собі властиві їй цінності, вона вважає багато предметів повсякденної віри «перешкодами шляху до процвітання». (Нуссбаум, стор. 32). Здорові, «природні» бажання легко виконуються, тоді як «порожні» бажання ніколи не задовольняються.

Епікурейська терапія використовує три діагностичні ідеї / інструменти:

1. По-перше, практикуючий філософ вимагає попереднього діагнозу хвороби і того, які суперечливі переконання/судження можуть бути причиною того, що учень не отримує задоволення від життя.
2. По-друге, заздалегідь потрібен телеологічний стандарт задоволення як критерій цілісності. Цей стандарт або норма зазвичай носить загальний характер і може бути змінений у міру потреби.
3. Нарешті, практикуючий філософ вимагає концепції відповідного філософського методу та процедури, необхідні для аналізу ситуації. (Нуссбаум, стор. 28)

Ці філософські інструменти дозволяють розпізнати помилку і за своєю природою мають тенденцію вести до безпосереднього розуміння істини.

Хибні переконання призводять до порожніх бажань. Ліки від хибних переконань повинні кинути виклик хибним переконанням і перемогти їх за допомогою розуму. Таким чином, філософія – це ліки, необхідні для повноцінного життя.

Раціональність емоцій

Епікурейська терапія спонукає своїх учнів мати справу з ірраціональними емоціями (пристрастями), а також з переконаннями та судженнями. Розум розглядається як засіб діагностики та полегшення пристрастей. Аргумент у тому, що навіть «ірраціональні» пристрасті мають певну систему переконань. Вважається, що зміна віри веде до зміни пристрастей. Іншими словами, інтелект може контролювати та змінювати як емоції, так і тілесні бажання (апетити). Таким чином, емоціям надається когнітивний компонент, з яким можна впоратися за допомогою терапевтичної філософії. Епікурейська філософія передбачає, що емоції управляються розумом й складніші, ніж це зазвичай малюється у більшості описів емоцій. Щоб упоратися зі пристрастю, терапевтична філософія не відмовляється від розуму та аргументів на користь прийому таблеток золофту чи звіробою. Терапевтична філософія приймає древній виклик, щоб протистояти основним припущенням, переконанням і судженням пристрастей, які самі мотивовані переконаннями і аргументами, що вже глибоко вкоренилися. У терапевтичній філософії деякі емоції розглядаються як «природні», але більшість емоцій та пристрастей вважається соціальними конструкціями і, отже, потребують реструктуризації (там само, стор. 40).

Отже, терапевтична філософія повинна базуватись на багатьох формах інтервенціоністських процедур для зцілення, а не тільки на діалектиці, як це робив Арістотель. Сама по собі діалектика часто не надає необхідного впливу для усунення перешкод на шляху до процвітання. У доповнення до прямих дедуктивних аргументів терапевтична філософія також буде використовувати побічні методи, щоб поглибитися в психіку людини. Таким чином, філософія може повною мірою використовувати розповіді, уяву, дружбу і довіру, а також риторику, щоб повернути собі своє високе становище.

Особливості епікурейської терапії

У епікурейській філософській терапії є кілька відмінних характеристик в інтерпретації Нуссбаум. До них відносяться:

1. Практична мета – всі аргументи спрямовані на лікування помилкових переконань і доведення учня до евдемонії. Аргументи повинні бути причинно-наслідковими та виліковувати чи змінювати небажані переконання та поведінку.
2. Відносність цінностей – це змушує учнів бачити своє зцілення у виконанні своїх найпотаємніших бажань. Це включає навчання студентів самостійно розпізнавати, які бажання є порожні, а які гідні вибору.
3. Чуйність — аргументи адаптуються до конкретних випадків та ситуацій. За потреби лікування дуже індивідуалізоване.
4. Усі аргументи спрямовані на здоров’я особистості, а не на заздалегідь встановлену соціальну чи громадську мету.
5. Розмірковування тільки сприяє досягненню евдемонії та не є самоціллю. Хибні переконання не можна викоренити назавжди, тому навіть розум уразливий до деструктивного впливу суспільства.
6. Стандарти чеснот (наприклад, послідовність, логіка, обґрунтованість та ясність) є суто інструментальними. Тобто вони цінні лише до тих пір, поки призводять до істинних переконань. Якщо аргументи не спонукають учня, вони марні.
7. Асиметрія ролей – учень покладається на практикуючого філософа, як пацієнт покладається на лікаря у своєму лікуванні. Пацієнти повинні довіряти знанням та мотивам лікаря.
8. Відділення від альтернативних поглядів – як Епікур відійшов від божевілля світу в Сад, таким чином терапевтична філософія прагне захистити своїх учнів від занепадаючого світу (там само, с. 120 – 130).

Як бачимо, терапевтична філософія добре підходить для задоволення потреб багатьох невротиків на зорі третього тисячоліття.

Практики епікурейської терапії

Епікурейська терапія використовує три основні практики для досягнення евдемонії:

• Перша – це запам’ятовування: повторення вчень Епікура робить їх внутрішніми, що стимулює суб’єктивне розуміння природи бажання.
• Друга – це визнання: психічне очищення, під час якого симптоми стають явними для аналізу, діагностики та лікування.
• І, нарешті, інформування — у якому практик використовує альтернативні методи для завершення діагностики неохочих до сповіді (там само, стор. 132)

Поглиблені практики епікурейської терапії припускають передбачуване співтовариство, присвячене телосу певного погляду на евдемонію. Все довкілля ніби призначене для того, щоб доставляти найбільші катастемічні та кінетичні задоволення. Із цією метою учень має бути готовий підкоритися дисципліні цього виду терапії. Не всім це сподобається, оскільки вибір філософії річ особиста. Але для деяких філософів і деяких студентів епікуреїзм дуже привабливий, будь це член такої спільноти, або читач адаптацій Епікура до мирського життя. У той час як дехто відвертається від епікурейської практики інформування, ми часто порошини у власних очах недобачаємо, і не здатні визнати існування того, що ми заперечуємо.

Маючи справу з переконаннями і судженнями, що глибоко вкоренилися, Епікур був першим філософом, який визнав несвідоме і працював над ним за допомогою когнітивної терапії.

«Терапевтичний аргумент є дуже конкретним. Практик-епікуреєць наближається до учениці з гострим розумінням суспільного фундаменту її вірувань. І він також вважає, що цей фундамент віри засвоюється за певних культурних обставин — і учениця зобов’язується вивчати ці обставини та боротися з ними» (там само, стор. 44).

Переоцінка філософії

Як ми стверджували раніше, філософія зреклася свого міждисциплінарного трону, скоротивши свій кругозір і задовольнившись затхлими томами і маловідомими журналами, повними нудною та дратівливою риторикою. Яка найвища цінність цього абстрактного аналізу дрібниць, коли буквально мільярди людей страждають від згубних наслідків поганої філософської гігієни? На мою скромну думку, філософія дозволила жорстокому поводженню та невдячності своїх дітей, похитнути самооцінку та обмежити свою здатність формувати особисті та соціальні реалії.

Надто довго вивчення філософії означало вивчення історії філософії. Практика терапевтичної філософії, чи то епікурейська модель, яка описана вище, чи нео-арістотелівська етика чеснот, однаково підтримують активну філософію, яка торкається життя як практикуючих, так і студентів, замість того, щоб обмежуватися фоліантами, що отупляють, і нудними лекціями. Коротше кажучи, ширше поняття філософії виходить за межі якоїсь навчальної програми чи професійного престижу. Точка зору терапевтичної філософії, яку я пропагую в цій статті, може скоротити мій термін перебування на посаді, але вона може змінити світ: зробити філософію доступнішою для гостро нужденної публіки. Більш “філософсько-гігієнічний” світ принесе користь усім.

Я також стверджую, що ті професійні філософи, які не використовували своїх привілейованих знань у терапевтичних цілях, зазнали невдачі у філософії, коли вони відмовилися захищати її честь «королеви здібностей», як тільки вони залишили філософські потреби суспільства задля збереження своєї посади. Яка користь від сухої, несвіжої філософії, яка ні на йоту не має значення для життя? Кому це потрібно? Точно не мені.

Що мені дійсно потрібно, то це філософія, яка покращує, збагачує і — наважусь сказати — «рятує» людське життя. Мені потрібна філософія, яка є основою та каталізатором усіх інших областей. Мені потрібна філософія, яка живе та відповідає людям, які приймають її благословення. Мені потрібна філософія, яка є насамперед мистецтвом мислення, яке допомагає мені розв’язати заплутані вузли мого мислення, досліджуючи переконання, що саботують мій душевний спокій. Мені потрібна філософія, яка «… є діяльністю, що забезпечує процвітання життя аргументами та міркуваннями» (Секст Емпірик M 11.169. Us 219). Як любителю мудрості, мені потрібна філософія, щоб повернути законне місце посередника до знання. Мені потрібно знати, що жертви, принесені до вівтаря Афіни, не є марними. Мені потрібно, щоб це справді щось означало, коли хтось каже «доктор філософії»… І я підозрюю, що багатьом іншим теж потрібна така філософія.

Висновок — Все старе знову стає новим

Я не можу не поставити питання, чи не є все це прикладом нескінченного повторення, як передбачає атомізм Епікура.

А якщо серйозно, то терапевтичні вчення Епікура здаються напрочуд розумними, навіть жахають своєю розумністю. Щоб адекватно описати масштаби і глибину евдемонічних вчень Епікура, знадобилися б томи текстів, що, на жаль, виходить за межі цього есе. Але прийняття епікурейського телосу катастемічного задоволення здається найбільш привабливим для тих, хто зазнає ударів у відкритому морі життя. Чим старше я стаю, тим більше я жадаю спокою. Тому я зазвичай терпіти не можу відкладати справи на потім. Вивчаючи Епікура, я виявила, що застосовую його мудрі вчення до власних дилем. Вивчаючи свої власні переконання, я виявила, що багато з них були порожніми бажаннями, які ніколи не виконаються ні за яких зусиль. І я вважаю це безцінним самопізнанням. Хоча процес цей важкий і безперервний, я дійсно переконалася, що філософська гігієна — найбільша проблема, що стоїть перед людством. Я стверджую, що якщо ви називаєте себе філософом і не робите власного внеску, аби привести інших до філософського здоров’я, тоді ви є частиною проблеми і не гідні честі називати себе філософом.

… Отже… На якому боці барикад знаходишся ти?

І як писав благословенний вчитель: «Нехай ніхто в молодості не відкладає заняття філософією, а в старості не втомлюється займатися філософією; адже ніхто не буває ні недозрілим, ні перезрілим для здоров’я душі» (Епікур, Лист до Менекея).

Бібліографія

Inwood, B and Gerson, L.P., trans., The Epicurus Reader. Indianapolis: Hackett, 1994

Long, A. and Sedley, D.N., The Hellenistic Philosophers, Vol. I Cambridge University Press 1987

Lucretius, The Nature of Things, Copley, F., trans. New York: W.W. Norton and Co. 1977

MacIntyre, A., After Virtue. Indianapolis: Notre Dame Press 1984

Nussbaum, M., The Therapy of Desire – Theory and Practice in Hellenistic Ethics. Princeton University Press 1994

Melchert, N., The Great Conversation – A Historical Introduction to Philosophy. Third Edition Mtn. View, CA: Mayfield Publishing Co. 1999

LeBon, T., “The Clinic – A Regular Philosophical Counseling Column” (посилання)

Suber, P., “Philosophy as Autobiography” (посилання)

American Philosophical Practitioners Association, “What’s the APPA?” (посилання)

Jung, J., “The Future of Philosophy”

Jackson, F., “Post-Modernism and the Recovery of Philosophical Tradition” (посилання)

Raabe, P., “What is Philosophical Counseling?” (посилання)