Нарис від 1 березня 2018 року
Розвиток суспільної думки та культури підійшов до такого болючого моменту, коли з духовного життя було повністю вихолощено дух протесту та конкуренції. Проте запит на ці душевні пориви нікуди не подівся, і досі модні автори початку XX століття розхвалюються всіма саме за їхні “Ляпаси громадському смаку“. У той час відбувалася ціла революція проти всіх усталених традицій, одним помахом легкої руки нонконформістів була не просто переможена, а була вбита вся традиція, що веде свій початок від античних часів. На останках старого світу почали будувати новий. І те, що не вийшло в матеріальному житті в Росії, почали здійснювати в житті культурному.
Але ось минула зміна поколінь, і ми виявляємо, що вся плеяда нонконформістів сама перетворилася на новий “Пантеон святих”. Виставляти проти дадаїстів якогось Курбе або Коро – злочин проти мистецтва, та й до того ж ще поганий смак. Ще вчора в рамках старої традиції було нормально, коли окремі напрямки в живописі відкрито ворогували. Але в нашій новій традиції, вибудуваній (і це особливо іронічно) на кістках найнепримиренніших борців, – критика заборонена, всі види мистецтва однаково цінні. Встановилася своєрідна “поліція думки”. І якщо й трапляється ще критика, то вона вже ніколи не завдає ударів по суті справи, і стосується скоріше якихось зовнішніх питань, наприклад зі скандальним життям автора.
Ми обмежимося тут лише побіжними тезами. Це тема не для окремого нарису-статті, і стосується вона не тільки живопису, а взагалі всієї культури останнього століття. Саме тому ті деякі, які зараз дозріли для протесту – свідомо чи ні – виступлять проти всієї сучасної традиції, іншими словами проти всього XX століття. А це неминуче штовхає нас звернутися в минуле, продовжити те, що було перервано. Завдяки століттю панування “темних часів”, тепер можна говорити навіть про специфічне “друге Відродження”. Але заперечення сучасності не означає, що кудись зникають усі нечисленні культурні надбання “темних часів”, або що ми відмовляємося від інтернету й комп’ютерних технологій, вдягаємо моноклі й обзаводимося стильними паличками. Ні, ми просто відкриваємо очі на те, що смішними і безглуздими є досади сучасних художників з їхньою критикою реалізму, коли те, що вони критикують, – уже майже зникло, і коли вони вже давно – справжнісінький мейнстрим, і поводяться нічим не краще, ніж ненависні їм салонні художники XIX століття.
Однією з найяскравіших форм можливого майбутнього подолання кризи ми розглядаємо злиття реалізму і класичного академічного живопису (античних форм), використовуючи при цьому деякі напрацювання і стилістичні досягнення епохи модерну, лише як вторинні моменти і деталі. У цієї теми є дійсний потенціал і майбутність.
Якщо навіть не використовувати античні відсилання, можна створювати просто в “античному дусі” ідеалізовані образи сучасних типажів людини. Мистецтво полягає не в тому, щоб “подолати” природу і зануритися в суб’єктивні переживання, роблячи вигляд, що ти переносиш їх на полотно в абстрактних поєднаннях фігур і образів. Але воно також і в жодному разі не полягає в копіюванні/наслідуванні. Мистецтво на те й походить від слова штучний (зрозуміло, що це в російській мові, в інших мовах значення відрізняються), щоб створювати те, чого в природі немає, щоб ідеалізувати.
Немає сенсу зображати важку працю селянина у всій правдивості (точніше сенс є, але не завжди, не як загальний для всього мистецтва ідеал). Але можна показати, до чого має прагнути, який вигляд має мати селянин, або радше який вигляд мали б досконалі люди (філософи), якби опинилися в ролі селянина. Який вигляд мала б богиня Артеміда, якби вона потрапила на “типову вечірку з басейном“, і який би вигляд за такого самого розкладу мала Афродіта? Показати Ареса не в його величності, а в образі того реального персонажа з життя кожного з нас, який у собі втілює найбільше рис характеру Ареса, – в образі розлюченого тата, який розлютився, напідпитку, і зривається на свою дружину і дітей. Так, він в обладунках, в античних шатах, має гарний вигляд, немов мармурова статуя, але за ним виразно простежується домашній тиран і алкоголік, знайомий кожному або з життя, або з описів знайомих.
Таких комбінацій можливо провернути без перебільшення – тисячі. І хто зможе дорікнути цьому “Новому академізму” в тому, що він не на часі, що він обмежений рамками стародавньої міфології і малює один і той самий набір сюжетів? Хто зможе тепер звинувачувати в сліпому наслідуванні і “фотографуванні” природи? Проблема лише одна – де зараз художники, які можуть малювати, як Делакруа чи Бугро? Усі так звикли звинувачувати академічний живопис у простоті, у “технічному” зазубрюванні, що, мовляв, легше малювати як Рафаель, аніж малювати як дитина. Але коли ми бачимо сучасні спроби малювати як Рафаель – чи виходить у когось? Чомусь ми бачимо або фотореалізм, або повні абстракції. І хіба що як проміжну форму – узагальнені мазки, які мають нагадувати імпресіонізм за формою.
Ні, є хороші спроби, але вони поки що надто нечисленні, і все одно далекі від стилістики Бугро, і скоріше схожі на російських передвижників. Вони намагаються зберегти класику лише в плані техніки, манери виконання картин; але в плані того, що саме вони зображають – залишаються чистими реалістами. Інші спроби врятувати класику потрапляють у ще гірше становище, вони намагаються відроджувати все, включно з оригінальними античними абстрактними сюжетами. За підсумком може виходити вельми стерпно, але з великими проблемами в концептуальному плані, та й небездоганно в техніці.
Існують уже цілі рухи, як, наприклад, “рух Кітч“, у спорідненому з нашими ідеями руслі філософії метамодернізму, і підвиди самої цієї філософії, як, наприклад, реконструктивізм. У цьому ж напрямку рухається т. зв. “стакізм“, хоча це повернення від сучасності до початку ХХ століття, але все ж таки логіка приблизно схожа, і вона явно розвиватиметься, і обов’язково зможе зачепити більш глобальні “домодерні” епохи. І це ще найкращі приклади! Ми можемо сміливо плюнути в обличчя кожному сучасному абстрактному художнику, який за 5 років поверхневого вивчення класичного живопису у своїй академії – вважає, що опанував його, і що він завжди зможе повернутися до нього, і написати щось, що не поступається класикам. Це гордовита і дурна брехня.
Річ не в тім, що ніхто не хоче малювати як Рафаель, бо це пішло і застаріло. Ні, річ у тім, що вже ніхто не вміє так малювати. Тому цілий жанр сьогодні стоїть недоторканим. І це в епоху, коли у світі майже 8 млрд людей, а відсоток людей не зайнятих фізичною працею безпрецедентно високий. В епоху конкуренції та гонитви за новизною, “новими формами”. А чим таке повернення до класики – не новизна? Ан-ні, кишка виявилася тонка, або фантазії не вистачає ні на що, окрім мазні та копіювання побуту.
Та й узагалі, той факт, що перед нами стоїть саме таке протиставлення, і що саме в такій формі “абстрактний” та “реальний” табори звинувачують один одного, – точно така сама ознака виродження, як і в інших формах думки. Достатньо взяти навіть найбільш красномовний – політичну свідомість сучасної Росії/України. Ми мислимо в рамках, які навіть не доросли до рівня суперечки “західників” і “слов’янофілів”, що вже, здавалося б, давно відгриміла 150 років тому і була вирішена. Ми лише блякла копія минулого, обираємо з крайнощів, з яких уже ганебно мало б робити вибір.
Але ми робимо його, ми йдемо на таку вульгарність і визнаємо себе лише бляклою копією своїх предків. Не на словах, але на ділі ми це визнаємо! У питаннях філософії, у питаннях мистецтва – справа йде точно так само. Залишається лише вигукнути, разом із Цицероном, про tempora, o mores! Настав такий стан речей, що тільки повернення до старих форм, синтез старого і нового в найглобальнішому сенсі слова – є крок уперед.
Сьогодні бути прихильником класики і є істинне вираження нонконформізму!