Ось основні положення вчення Епікура, єдиного з усіх стародавніх філософів, який зумів узгодити свою мораль із тим, що він сприймав за істинне щастя людини, а свої повчання – з бажаннями і потребами природи. Тому в усі часи у нього була і буде величезна кількість учнів. Стоїками стають, але епікурейцями народжуються.
Епікур народився в третій рік сто дев’ятої олімпіади, у сьомий день місяця гамеліона. У нього було три брати: Неокл, Хередем і Арістобул; Плутарх називає їх зразком рідкісної братської ніжності. Епікур жив у Теосі до вісімнадцяти років: тоді він із невеликим запасом знань, які здобув у школі свого батька, повернувся до Афін, але його перебування там не було тривалим. Александр помирає; Пердікка плюндрує Аттику, і Епікур змушений поневірятися з Афін до Колофона, до Мітилени і Лампсака. Народні смути перервали його заняття, але не завадили його успіхам. Люди геніальні, такі, як Епікур, мало гають часу; їхня діяльність поширюється на все; вони спостерігають і вчаться, не помічаючи цього, і ці знання, набуті майже без зусиль, тим цінніші, чим вони стосуються більш загальних предметів. Допоки око натураліста прикладене до краю інструмента, який збільшує йому окремий об’єкт, він не насолоджується загальною картиною природи, яка його оточує.
Отже, тут він філософ, він повертається на сцену світу, тільки коли виходить зі свого кабінету; там збирає він по зернятку знання, які тривалий час залишаються невідомими йому в глибині його душі, бо вони виникають не від глибокого й точного міркування, а від випадково кинутих поглядів, – чудові паростки, що рано чи пізно розів’ються для щастя роду людського.
Епікуру було тридцять сім років, коли він повернувся до Афін; він був учнем Памфіла, поглядами якого вкрай нехтував; він не міг толерувати вічні софізми Піррона; він вийшов із піфагорійської школи Навсифана, будучи не задоволений числами і метемпсихозом. Він занадто добре знав природу людини та її силу, щоб пристосуватися до суворості стоїцизму. Він зайнявся перегортанням творів Анаксагора, Архелая, Метродора і Демокріта; особливо він захопився філософією останнього і цим заклав основи своєї власної.
Платоніки займали Академію, перипатетики – Ліцей, кініки – Кіносарг, стоїки – Портик; Епікур заснував свою школу в чарівному саду, для якого він купив землю і який насадив, щоб використовувати його так само. Саме він навчив афінян перенести в стіни міста сільську виставу. Йому було сорок чотири роки, коли Афіни, обложені Деметрієм, були виснажені голодом; Епікур, який вирішив жити або померти зі своїми друзями, щодня роздавав їм боби, якими він порівну ділився з ними. У його сади з’їжджалися люди з усіх земель Греції, Єгипту та Азії: їх приваблювали його знання і його чесноти, але головним чином відповідність його принципів природним почуттям. Усі філософи його часу, здавалося, змовилися проти чуттєвих задоволень і насолоди. Епікур узяв їх під захист, і афінське юнацтво, обмануте словом насолода, збіглося, щоб слухати його. Він пощадив слабкість своїх слухачів; він вклав стільки мистецтва, щоб утримати їх, що це допомогло йому їх привернути; лише мало-помалу він розгорнув їм свої принципи. Заняття проводилися за столом або на прогулянці; або під покровом дерев, або в розпещеності лож вселяв він їм захоплення чеснотою, стриманістю, скромністю, любов’ю до загального блага, стійкістю душі, помірною схильністю до задоволень і зневагою до життя. Неясна у своїх початкових засадах школа його завершується тим, що стає однією з найзнаменитіших і найчисленніших.
Епікур жив холостяком: занепокоєння, які супроводжують одруження, здавалися йому несумісними з неослабним заняттям філософією; до того ж він хотів, щоб дружина філософа була розумною, багатою і красивою. Він зайнявся вивченням, написанням і повчанням; він написав понад триста різних трактатів, з яких до нас не дійшов жоден. Він не був достатньою мірою елегантним, до чого були так чутливі афіняни; він задовольнявся тим, що був правдивим, ясним і глибокодумним. Його любила знать, ним захоплювалися суперники, його обожнювали учні; він прийняв у свої сади багато знаменитих жінок: Леонтію, коханку Метродора; Фемісту, дружину Леонтея; Філеліду, одну з найпристойніших жінок Афін, Нікідію, Еротію, Гедею, Маммарію, Бодію, Федрію і т. д. Його співгромадяни, люди світські, найсхильніші до лихослів’я і з марновірства найпідозріліші, не звинувачували його ні в розпусті, ні в нечесті.
Кровожерливі стоїки долали його своїми образами; він віддав їм себе, міцно відстояв свої догми і зайнявся розбором марності їхньої системи. Він зруйнував своє здоров’я надмірною роботою: в останню пору свого життя він не міг ні носити одяг, ні вставати з ліжка, ні виносити світло, ні бачити вогонь. Він мочився кров’ю; його сечовий міхур потроху закривався через ріст каменю; проте він писав одному зі своїх друзів, що спогад про минуле життя призупиняє біль.
Коли він відчув наближення кінця, він наказав покликати своїх учнів; він заповів їм свої сади; він забезпечив багатьох знедолених дітей, опікуном яких він був; він відпустив на волю своїх рабів; він розпорядився своїм похороном і помер у віці сімдесяти двох років, на другому році сто двадцять сьомої олімпіади. Про нього сумували всі: республіка спорудила йому пам’ятник, а якогось Феотіма (Діодім-стоїка), викритого в тому, що від імені Епікура склав ганебні листи, адресовані деяким жінкам, які часто відвідували його сади, було засуджено до позбавлення життя.
Епікурейська філософія викладалася без перерви, від її створення до часів Августа. У Римі вона досягла найбільшого успіху. Школа там складалася здебільшого з людей вчених і державних діячів; Лукрецій оспівав епікуреїзм. Цельс навчав його за Адріана, Пліній Натураліст – за Тиберія; ще знаменитими серед епікурейців є Лукіан і Діоген Лаертський.
У період занепаду Римської імперії епікуреїзм спіткала доля всіх видів знань; він вийшов з більш ніж тисячолітнього забуття лиш на початку XVII століття; занепад пластичних форм призвів до відродження атомів. Маньєн з Люксо в Бургундії опублікував свого “Democritus reviviscens”, посередню роботу, в якій автор весь час видає свої безглузді ідеї за думки Демокріта й Епікура. Маньєну слідував П’єр Гассенді, один із тих, хто зробив найбільшу честь філософії та нації. Він народився в січні 1592 р. у Шантерсьє, маленькому селі Провансу за один льє від Діня, де він здобув початкову освіту. Він мав м’яку вдачу, здоровий глузд і глибокі знання: він був обізнаний в астрономії, стародавній і сучасній філософії, метафізиці, мовах, історії, старожитностях; його ерудиція була майже універсальною. Про нього можна було сказати, що філософ ніколи не був кращим гуманістом, ні гуманіст таким хорошим філософом; його писання не позбавлені привабливості; він ясний у своїх міркуваннях і правдивий у своїх ідеях. Він був серед нас відновником філософії Епікура; життя його було сповнене занепокоєнь; безперестанку він атакував, і його атакували; але він не був менш уважним до того, щоб у своїх суперечках виставити чесність як доказ зі свого боку, чи то з Флуддом, чи з мілордом Гербертом, чи то з Декартом. Гассенді мав як учнів і прихильників безліч людей, які обезсмертили себе: Шапель, Мольєр, Берньє, абат де Шольє, Великий пріор де Вандом, маркіз де Ла Фар, шевальє де Буйон, маршал де Катіна, і багато інших незвичайних людей, що об’єднали в собі через контраст приємних і пишномовних якостей героїзм із м’якістю, схильність до чеснот і схильність до задоволення, політичні якості з літературними талантами й утворили серед нас різні школи епікурейської моралі, про які ми збираємося говорити.
Найдавніша та перша з цих шкіл, де практикували й викладали мораль Епікура, була школа на вулиці де Турнель у будинку в Нінон Ланкло; саме там ця незвичайна жінка збирала всіх блискучих, освічених і розкішних людей, яких тільки мали двір і місто: там бачили пані Скаррон, графиню де Ла Сюз, знамениту своїми елегіями; графиню д’Олон, яку так звеличували за її рідкісну красу і безліч коханців; Сент-Евремона, який потім викладав епікуреїзм у Лондоні, де в нього були учнями знаменитий граф де Граммон, поет Уоллер і пані де Мазаріні; герцогиню де Буйон Манчіні, яка закінчила школу при Тампле; Івето (дивись Аркадійці), пана де Гурвіля, пані де Лафайєт, герцога де Ларошфуко та багатьох інших людей, що створили в палаці Рамбуйє школу платонізму, яку вони залишили, щоб поповнити суспільство і послухати уроки епікурейця.
Після цих перших епікурейців учні де Гассенді Берньє, Шапель і Мольєр перевели школу Епікура з вулиці де Турнель до Отея; Башомон, барон де Бло, пісні якого настільки рідкісні та вишукані, і Дебарро, що був вчителем пані Дезульєр у мистецтві поезії й насолоди, особливо прославили школу Отея. Школа Нейлі з’явилася за школою Отея; протягом короткого часу, що вона існувала, її підтримували Шапель і пані Зоннінг; але ледь її заснували, як вона злилася зі школою Ане (d’Anet) і Тампля.
Скільки знаменитих імен дала нам вона! Шапель і його учень Шолье, пан де Вандом, пані де Буйон, маркіз де Ла Фар, Руссо, пані Соннінг, абат Куртен, Кампістрон, Палапра, барон де Бретей, батько відомої маркізи де Шательє, президент де Меем, президент Ферран, маркіз де Данжо, герцог де Невер, пан де Катіна, граф де Ф’єск, герцог де Фуа, або де Рандан, пан де Періньї, Реньє, приємний співрозмовник, що співав і акомпанував собі на лютні, пан де Ласере, герцог де Ла Фейад тощо. д. Це та ж сама школа, що і школа Сен-Мора або школа пані герцогині.
Школа Со (Seaux) зібрала всіх, хто залишався від цих прихильників розкоші, витонченості, чемності, філософії, чеснот, красномовства і насолоди; до неї входив також кардинал де Поліньяк, який часто відвідував її скоріше зі схильності до учнів Епікура, ніж до вчення їхнього вчителя, Гамільтон, Сент-Олер, абат Жен, Малез’є, Ламот, пан де Фонтенель, пан де Вольтер, багато академіків і кілька жінок, які славилися своїм розумом; звідси видно, що ніде й ніколи епікурейська школа не була чудовим місцем, ніж у Франції, і особливо в останньому столітті.