У середовищі сучасних стоїків, яких представляє Московська і Пітерська Стої (пост писали ще до війни, наразі Пітерської Стої немає, оскільки її засновник поїхав до Європи) останнім часом активно просувають ідею того, що всі вони скромні люди, які не претендують на мудрість. І що вони були такими в усі часи. Та й узагалі, всі інші, хто не такий – не філософи в принципі, хоча подібна заявочка вже звучить просто чудово в контексті скромності. Так само свого часу робив Сократ, розповідаючи в “Апології”, що він найскромніший із людей, явно водночас знущаючись над натовпом, і так не вважаючи, – за що здобув у нащадків саме ту репутацію, яку так нахабно вимагав. Так само свого часу намагалися робити античні стоїки (схема має приблизно такий вигляд: ой, подивіться, який я мудрий, але ж я кажу, що я не мудрий, а отже, я мудріший за всіх зазнайок; що трапляється буквально у Сократа – “я знаю, що нічого не знаю”). Щоправда, стоїки вже мали на очах образ Сократа, і тому їхня пародія на Сократа виглядає ще менш правдоподібно.
Тільки ось у середовищі античних стоїків цілком нормальними були теми “уподібнення божеству“, як і протиставлення мудреця – натовпу (а також чоловіка – жінці, вільного – рабу). Наприклад, каже Сенека: “мудрець – істота, найбільш близька до богів, у всьому подібна до бога, за винятком смертності”. Причому становлення мудрецем було очевидною метою стародавніх стоїків, як, утім, і будь-яких філософів. Це практично самоочевидна ідея, без якої втрачається сенс заняття філософією, якщо тільки сенс цей не в пустопорожніх міркуваннях про “високе” і не в “витанні в хмарах”. Я не буду зараз проводити низку цитат зі стоїчного корпусу про мудреців і боголюдей, важливо просто зазначити, що вони існують (як існує і удавана скромність заради образу “мудрості” і хайпу), охочий зможе без особливих зусиль їх знайти. Наведу хіба що приклад з Епікура, щоб показати, як він, погана людина, загордився замість того, щоб удавано принижуватися, набиваючи собі бали громадського схвалення, ну і поряд із ним приклад із Сенеки:
Епікур: “Тому й вважає мудрець (!), що краще з розумом бути нещасним, ніж без розуму бути щасливим: адже завжди краще, щоб добре задумана справа не була зобов’язана успіхом випадку. Обмірковуй же ці та подібні поради вдень і вночі, сам із собою і з тим, хто схожий на тебе, і тебе не спіткає сум’яття ні наяву, ні уві сні, а будеш ти жити, як бог серед людей (!). Бо хто живе серед безсмертних благ, той і сам ні в чому не схожий на смертних”.
Сенека: “Я стверджую, Серене, і небезпідставно, що між стоїками та всіма іншими, хто зробив мудрість своєю спеціальністю, є така сама відмінність, як між чоловіками і жінками. Справді, і ті, й інші однаково беруть участь у людському житті, але перші народжені наказувати, а другі – коритися”.
Сучасні стоїки, будучи воістину нікчемними людьми, приймають каяття Сократа і скиглення стародавніх стоїків про те, що вони все ще дурні (на тлі самого Логоса і тільки …, зате не на тлі натовпу), за чисту монету, і беруть ці тези на щит, викручуючи їх на максимум. Причому доходить до того, що Станіслав Наранович заявляє: “Ні мудреців не було, ні стоїків. Та й філософів теж не було, тому що і Епіктет, і Сенека рекомендують себе філософами не називати”. Краса, та й годі! Станіслав, напевно, у своїх очах має вигляд боговдохновенніший за самого Сократа.
Причини такої свідомої нікчемності наших стоїків прості: їхні образи мудреця, та й, у принципі, і Бога, до якого варто уподібнюватися, – надмірно абсолютні. Це й справді майже недосяжні ідеали, і стоїчний мудрець виходить за межі можливостей людини в принципі. Питання тому суто семантичне !. Що вважати мудрецем? Виникнення двох видів мудрості (відносної й абсолютної) не заперечує можливості ЧСВ, від якого сучасні стоїки й намагаються відгородитися, розігруючи з себе істинних християн. Але для античних стоїків тут не було протиріччя, вони щиро намагалися показати за допомогою свого образу – справжнього абсолютного мудреця, і вони вірили, що їхня позиція “за все хороше і проти всього поганого” робить філософа-стоїка не набагато кращим за будь-якого іншого. Навіть якщо припустити, що вони не ототожнювали абсолютного мудреця з живими людьми (хоча і це не так, а приклади Катона Старшого або Стільпона часто наводять як ілюстрації можливості становлення мудрецем тут і тепер), усе-таки стоїки пишаються тим, що їхня абстракція мудреця краща за всіх інших, а отже, і самі вони у кризових ситуаціях будуть у рази ближчими до досконалості, ніж інші філософи.
Пафос почуття власної важливості (особливо в моментах, де стоїки критикували “натовп” або інші філософські школи) у них завжди зашкалює. І якщо навіть вони готові сказати, що стан мудреця недосяжний, то це зовсім не означає, що вони не вважають стан філософа найбільш богоподібним за інших рівних. Уподібнення божеству, або “бути богом серед людей” навіть як риторичний прийом – це яка-ніяка, але претензія на мудрість, на перевагу над натовпом. Стоїки постійно цим “грішать”. Питання тільки в ступені ЧСВ, а не в його відсутності. Спроби сучасних стоїків зробити вигляд, що раз вони смиренні овечки, то і їхні предки були такими – це образа в бік Сенеки, Аврелія та інших Хрисипів. Жодне жонглювання термінами і цитатами не скасує того, що весь пафос філософії був і залишається в тому, щоб вийти за межі повсякденного стану (обивательщини, натовпу).
Сучасні стоїки в найкращих традиціях постмодернізму, звісно, продовжують гратися словами !, мовляв, не можна з людини буквально (!) стати Богом, як не можна з равлика стати тигром, усе це просто різні речі за своєю природою. Але коли філософи (включно з античними стоїками) говорили про уподібнення божеству, вони ніколи не мали на увазі буквального тлумачення цієї фрази. Гра словами може доходити і взагалі до смішного, що термін “філософія” означає любов до мудрості (а не саму мудрість), а отже вже з визначення випливає недосяжність ідеалу. Але все це – подальша дешева гра в християн і Сократа. Ніякий Сенека не писав би про мудреців так багато, якби цей ідеал не рекомендувався до виконання. І тим більше не оголошував би, що цей ідеал досягався вже добрий десяток разів в історії.
А що ж до тих філософів, які визнають можливість становлення мудрецями (ті ж епікурейці, наприклад), – то вони всього лише малюють більш людяні образи мудреців і Богів, і тому-то так легко визнають, що досягти “божественного” стану цілком можливо. Тільки будучи жалюгідним хробаком, який намагається за рахунок удавання здаватися більш шляхетним, і який чомусь вирішив, що шляхетність виражається в християнській проповіді всепрощення (яку всі античні стоїки, до речі, зневажали), можна заявити, що мудрість не є метою філософії.