Загальновідомо, що Епікур полемізував із Платоном. Учні Епікура Метродор, Гермарх і Колот написали книги проти платонізму. У Метродора були твори “Проти Платонового Евтіфрона” (про внутрішнє і зовнішнє благочестя) і “Проти Платонового Горгія” (критика уявлень про підземний суд для тілесних душ). У Колота – “Проти Платонового Евтідема” (про мистецтво ведення суперечки) і “Проти Платонового Лісіда” (про дружбу).
Епікур був опонентом Платона в області метафізики та епістемології, у сфері відносин до держави та політики, релігії та мистецтва. Уривки з фундаментального твору Епікура “Про природу”, виявлені в геркуланумських папірусах, свідчать, що він відкидав платонівську космологію, вчення про світову душу, астрологію, згідно з якою зірки й планети насправді божественні істоти. На думку Е. Біньоне, Епікур також і Арістотелю заперечував, вважаючи його чистим платоніком, оскільки був знайомий тільки з його ранніми екзотеричними працями [1].
Легендарна принципова несхожість епікуреїзму та платонізму, пронесена крізь століття, дала змогу Л. М. Толстому зауважити, що “розсмішив би всю Грецію той, хто надумав би зарахувати Епікура …до учнів Академії” [2]. Однак Епікур і його послідовники чудово знали твори Платона. Вони відкидали платонізм аж ніяк не сліпо й абсолютно. Критикуючи Платона, вони використовували його лексику й образи, наповнюючи їх іншим змістом. Слід вважати надто радикальною і помилковою думку Г. Кремера про те, що епікуреїзм – “побічне явище платонізму” [3], але деякі особливості в рецепції філософії Платона епікуреїзмом – все ж необхідно відзначити [4].
1. Діоген Лаерцій, перераховуючи прізвиська, дані Епікуром різним філософам, повідомляє, що Платона Епікур називав “золотим” (DL X, 8). Імовірно, Епікур натякав на походження Платона і на ту роль, яку підготував Платон для філософа у своїй ідеальній державі. Це прізвисько – алюзія на слова Сократа з “Держави”: “… бог, що виліпив вас, у тих із вас, хто здатний правити, домішав при народженні золота, і тому вони найцінніші” (Resp. 415a).
2. Уподібнення богу – етичний ідеал платонізму. У “Федоні” розповідається про душу, “яка найкраще пішла за богом і уподібнилася йому” (248). Зверненою до божественного, що перебуває поза людською суєтою, виявляється досконала людина – філософ-мудрець.
В епікуреїзмі це уявлення переосмислюється. За Епікуром, homoiosis toi theoi досягається шляхом розумного життя. Епікур писав у листі до Менекея: “Хто, по-твоєму, вищий за людину, яка і про богів мислить благочестиво, і від страху перед смертю абсолютно вільна, яка міркуванням осягнула кінцеву мету природи, зрозуміла, що найвище благо легко здійсненне і досяжне… будеш ти жити, як бог серед людей. Бо хто живе серед безсмертних благ, той і сам ні в чому не схожий на смертних” (DL X, 133-135).
3. Використання і переосмислення епікурейцями платонівських понять підтверджує і такий цікавий факт, як наявність у коментарях до “Федра” посилання на Епікура. Він використовував слово ademonia, почерпнуте у Платона, для характеристики поняття eros, надавши йому негативного відтінку. Дж. Реале в історії античної філософії присвячує кілька сторінок зіставленню вчення про дружбу платоників та епікурейців [5]. Він зазначає, що для платоників дружба була засобом для побудови ідеальної держави. Епікур же цінував дружбу саму по собі, як щось благе, що приносить задоволення: “Шляхетна людина найбільше зайнята мудрістю і дружбою: одна з них є благом смертним, інша – безсмертним” (Sent. Vat. 78).
4. Своєрідне переосмислення платонівських сюжетів можна знайти в поемі “Про природу речей” Лукреція, який досяг значного успіху в критиці Платона.
Третя книга поеми Лукреція полемічна і спрямована, в основному, проти викладених у “Федоні” аргументів про безсмертя душі (NR III, 440; 960-967; 1003-1010), проте в описі “вічного світу богів” у “похвалі Епікуру” (NR III, 1-30) простежується вплив платонівського уявлення про душі, які “бачили істинне буття” (Phdr. 249 a-d).
Ф. Солмсен зіставляє поему з “Тімеєм” в оцінці можливості руйнування всесвіту (NR II, 1122-1143 – Tim. 81b 4-5; NR II, 1139-1140 – Tim. 81d 2-4; NR V, 366-369; 380-383 – Tim. 32c-33b) і відзначає текстові паралелі. Він приписує анти-платонівські пасажі Лукреція самому Епікуру, бажаючи довести, що Епікур не просто сперечався з ідеями, висловленими в “Тимеї”, а свідомо будував свою філософську систему як анти-академічну [6].
Термінологічні та образні паралелі, відмічені в текстах Платона та епікурейців, вказують не стільки на змістовне, скільки на формальне запозичення. Цей прийом може розглядатися як засіб полеміки, як словесна гра, як певний інтелектуальний бумеранг. Епікур і його послідовники піддали платонівські поняття й образи переосмисленню, іманентній критиці.
ПРИМІТКИ:
1. Bignone E. L’Aristotele perduto e la formazione filosofica di Epicuro. Vol. 1-2. Firenze: La Nuova Italia. 1973 (1936).
2. Толстой Л. H. Полн. собр. соч. Т.28. М., 1957. С.52.
3. Kramer H. Platonismus und Hellenistische Philosophie. Berlin, 1971. S.127.
4. Питання про вплив академічної філософії на атомістику Епікура див: Лосев А. Ф. История античной эстетики. Ранний эллинизм. М., 1979. С.226 и cл.; Furley D. J. Two Studies in Greek Atomists. Princeton, 1967. P.3-158; Kramer H. Op. cit.
5. Reale G. History of Ancient Philosophy. The Systems of the Hellenistic Age. StateUniversity of New York Press, 1985. P.178-181.
6. Solmsen F. Epicurus and Cosmological Heresies// American Journal of Philology. 1951. № 72. P. 1-23; Idem. Epicurus on the Growth and the Decline of the Cosmos// American Journal of Philology. 1953. № 74. P.34-51.