Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Версія російською та англійською мовами
Решту авторських статей можна прочитати тут
Один із найкращих творів корпусу Ксенофонта – це «Афінська політія». За низкою ознак її вирішили датувати 420-ми роками, коли Ксенофонт ще був дитиною, і тому тепер автора називають «Старим олігархом», або Псевдо-Ксенофонтом. Але в античності з авторством питань не було, і, мабуть, не дарма. Нехай автор і не сам Ксенофонт, але їхні ідеї мають бути настільки близькими, що в давнину ні в кого не виникло підозр. Ця робота така гарна, що цитуючи все, що може видатися важливим, варто було б продублювати просто все, що є… тож для початку перекажемо лише суть. Автор книжки скаржиться і скиглить про те, що в Афінах – демократія, що звичаї впали нижче плінтуса, а за дідів трава була зеленішою. Він одразу оголошує, що головна проблема в тому, що Афіни хочуть побудувати суспільство, в якому «черні» живеться краще, ніж «шляхетним», але обіцяє довести, що механізм роботи держави настільки міцний, що демократію з Афін уже, на жаль, ніяк не витравити. Причина того, що чернь домоглася таких успіхів, класична – для захисту афінської держави флот важливіший за піхоту. Гопліти знецінені, а значить і аристократія, яка з флотом ніяк не пов’язана, втрачає своє значення.
У всякій землі кращий елемент [аристократ] є противником демократії, тому що кращі люди дуже рідко допускають безчинство і несправедливість, але зате найретельнішим чином намагаються дотримуватися шляхетних засад, тоді як у народу – найбільша неосвіченість, недисциплінованість і ницість.
Він розписує в деталях, які бідні люди клінічні ідіоти (щоправда, що дивно, пов’язує невігластво з бідністю, а не з кровним походженням!), і як вони апріорі створюють жахливі закони. Але тільки так демократія і може бути міцною. Якщо демократія посилить становище «кращих», то цим вона вириє собі могилу. Доводиться підтримувати розумово-відсталий народ. Взагалі я б навіть сказав, що найкращий образ для цієї книжки – це уявити, що демократ, наче свиня, якій в кайф борсатися в багнюці. Кожен приклад ілюструє щось схоже на цю метафору.
Дуже велика в Афінах розбещеність рабів і метеків, і не можна тут побити раба, і він перед тобою не посторониться. А чому існує цей місцевий звичай, я поясню. Якби дозволялося законом вільному бити раба або метека, або вільновідпущеника, часто били б афінянина, сприйнявши його за раба, бо і за одягом тут народ анітрохи не кращий за рабів і метеків, та не кращий анітрохи і за всім зовнішнім виглядом. Якщо ж хто дивується і тому, що тут дозволяють рабам бути розпещеними і деяким вести розкішне життя, то виявиться, можливо, що і це роблять свідомо. Дійсно, де морська держава, там раби необхідно повинні служити за гроші, щоб мені отримувати оброк з того, що будуть вони заробляти, і необхідно там надавати їм свободу, а де є багаті раби, там уже невигідно, щоб мій раб тебе боявся. У Лакедемоні мій раб тебе боявся б, якщо ж твій раб мене буде боятися, йому, можливо, доведеться віддавати і свої гроші, щоб не наражатися на небезпеку самому. Так ось внаслідок цього ми надали і рабам таку саму свободу слова, як і вільним, а так само і метекам, як громадянам, тому що держава потребує метеків через численність ремесел і в інтересах морської справи. Тому-то ми надали природно і метекам рівну свободу слова.
Афіняни змушують і своїх васалів гнобити аристократів, «позбавляти цивільної честі», майна і т.д. і т.п. «тому що афіняни розуміють необхідність того, щоб підлеглий ненавидів свого повелителя». Він іде далі, і визнає, що аристократи в Афінах підтримують хоч чорта, але не свою державу:
Шляхетні з афінян захищають шляхетних у союзних державах, розуміючи, що їм самим вигідно захищати завжди в державах людей кращих.
Особливо впадає в око, що будь-яка дія демократів і народу, політична чи ні, однаково переслідує жагу наживи. У цьому плані дуже характерним є те, що говорив зразковий олігарх Афін – Ферамен, коли він заявляв: «я борюся з тими демократами, які вважають, що справжня демократія – лише тоді, коли у правлінні беруть участь раби та жебраки, які, потребуючи драхми, готові за драхму продати державу». Аристократи ж, що б вони не робили, діють за ідею і засуджують наживу (ну як не любити їх, якщо ти комуніст, ну як не зиганути за праві ідеї аристократії). За своїми характеристиками, Афіни малюються як типовий мегаполіс, через що в ньому все перемішано:
Усілякі смачні речі, які тільки є в Сицилії, в Італії, на Кіпрі, в Єгипті, в Лідії, є в Понті, на Пелопоннесі чи десь в іншому місці, – все це зібралося в одному місці завдяки пануванню над морем. Далі, з усякої говірки, яку їм доводилося чути, вони перейняли з одного це, з іншого те. І, в той час як усі загалом греки користуються більше своєю власною говіркою, ведуть свій особливий спосіб життя і носять своє особливе вбрання, афіняни мають усе змішане, взяте в усіх греків і варварів.
На думку автора, єдина слабкість Афін – що вони самі не перебувають на острові, і тому все ще вразливі для атаки по суші. Автор настільки пронизаний духом партійної боротьби, що йому важко повірити, щоб шляхетна людина була демократом. Якщо таке й трапляється, а він визнає, що це трапляється (той самий Перікл не з простолюдинів), то це шляхетний тільки формально, а в душі – зло.
Мені здається, афіняни і в тому відношенні неправильно міркують, що стають на бік найгірших у державах, де відбувається смута. Але вони це роблять свідомо, бо якби вони ставали на бік кращих, то заступалися б не за своїх однодумців: адже в жодній державі кращі люди не співчувають демократії, але найгірші в кожній державі співчувають демократії; звісно, що подібний подібному завжди друг.
Ну і весь твір (невеликий, щоправда) – у такому дусі. Автор вважає, що «найкращі» громадяни Афін не зможуть нічого змінити, бо вони перебувають в абсолютній меншості. На такій трагічній нотці безвиході цей твір і закінчується. Чудово доповнює фрагменти з Фукідіда, де Перікл нахвалював Афіни, а потім порівнював устрій Афін і Спарти. Але після цього просто необхідно звернутися до автентичного Ксенофонта і подивитися на антипод Афін – аристократичну Спарту.
Лакедемонська політія
У «Лакедемонській політії» Ксенофонт, як і комуністи XVIII-XIX ст. захоплюється генієм Лікурга. Тут зібрана більша частина відомих мемів про спартанський спосіб життя і їхню військову муштру. Але окрім найвідомішого, тут також показано, як Лікург вимагав селекції людини, і в разі, якщо твоя дружина (чи твій чоловік) не «альфа», то можна й треба скористатися дружиною (чи чоловіком) з іншої сім’ї. Головне щоб потомство було від найкращих чоловіків і жінок. Генетику потрібно зберігати в чистоті.
Розмірковуючи про те, яким чином таке вкрай малонаселене місто, як Спарта, виявилося наймогутнішим і найзнаменитішим містом Еллади, я не міг зрозуміти, як це трапилося, але коли вдумався у спосіб життя спартанців, перестав дивуватися. Я тільки дивуюся Лікургу і вважаю його найбільшим мудрецем, тому що саме він дав спартанцям такі закони, покірність яким принесла їм щастя. Але Лікург підніс своє вітчизняне місто аж ніяк не наслідуванням інших міст; навпаки, те, що він думав, суперечило тому, що думала більша частина інших міст.
Виховання – це не тільки знаменита відправка дітей у ліс на виживання. Навіть у більш ранньому віці пропонуються навмисні тортури, заборона будь-яких зручностей (ніякого взуття, один комплект одягу на цілий рік, мінімум їжі тощо) і сувора система покарань. Щоб бити дітей на власний розсуд, було створено цілу посаду «біченосця».
Внаслідок цього в юнаків було багато сорому і багато слухняності.
Знаменита історія про заохочення крадіжок, звісно, по-своєму навіть прикольна. Є в цьому щось для мене, як українця, рідне і знайоме:
Бути може, скажуть: навіщо ж він, схвалюючи злодійство, поклав сильне покарання для спійманого? Відтак, відповідаю, що люди і в інших випадках карають тих, хто не добре виконує те, чого його вчать. Карають за те, що погано крадуть. Так само він визнав славною справою поцупити якомога більше сирів із жертовника Артеміди Орфії, а водночас інші повинні були таких карати батогами. Лікург бажав і тут показати, що там, де потрібна швидкість, ледачий отримує користі мало, а клопоту багато.
При цьому вже змалечку спартанець має знати, що завжди є начальство, якого чомусь треба боятися до тремтіння в колінах і суворо дотримуватися ієрархії. А щоб у віці 18-20 років, коли юнаки особливо прагнуть розкріпачення, вони не робили зайвого, їх навмисне завантажували роботою так, щоб «позбавити всякого дозвілля».
Нарешті, намагаючись всіляко навіяти юнакам сором’язливість, він наказав: на шляху тримати руку в сукні, йти мовчки, на всі боки не озиратися і дивитися тільки перед ногами.
…
Швидше можна почути звуки від каменя, ніж від цих юнаків, важче повернути їхні очі, ніж якби вони були в них мідні, і їх можна визнати скромнішими за теремних дівчат.
Заборонено пити окрім як від спраги, заборонено їсти окрім як від голоду, заборонено навіть думати про будь-що, окрім блага держави. Це не жарт!
Справді, у них заведено за обідом говорити тільки про те, хто і які міг би надати послуги місту, і тому в них ніколи не буває поганих промов чи поганих вчинків, від зухвалості чи від буйства.
У класичному комуністичному дусі було оголошено громадське виховання в найпрямішому сенсі слова:
Всюди кожна людина розпоряджається своїми дітьми, слугами і майном, але Лікург, бажаючи досягти, щоб громадяни насолоджувалися благами, не заважаючи один одному, встановив, щоб кожен однаково розпоряджався і своїми дітьми, і чужими.
А крім спільності майна він ще й заборонив усе, що має стосунок до прибутку. У країні нібито не тільки повна рівність у злиднях, але ще й однодумність. Партійній лінії слідують без жодних «але», і вислужуються перед керівництвом з радістю, ще й підстрибуючи (буквально, треба поспішати вислужитися). А боягузливих громадян буквально натовпом затралюють до самогубства, чому Ксенофонт не може натішитися. Але ці ідеали, на думку Ксенофонта, більше в Спарті не виконуються, через що в державі будуть великі проблеми. І ось це ось комуністи всіх часів вважали еталонним прикладом з минулого.