Минуло вже сім років відтоді, як я написав цю статтю (а це був травень 2016 року), вона замислювалася як невеличка складова частина для об’ємнішої роботи з історії філософії XVII століття. Відтоді я змушений був займатися іншими питаннями і проблемами, і зараз взявся за цю справу знову, почавши з самого початку, з античності. І вже переглядаючи античність, стає очевидно, що Френсіс Бекон – не перший філософ-практик, незважаючи на назву, яку було дано цій статті 2016 року. У принципі, вже від самого початку було ясно, що його предтечею можна вважати Демокріта, але оскільки не було “експериментального методу” у вигляді саме “методу”, то, здавалося, необхідно наголосити на головному нововведенні Нового часу. Зараз же, є велика ймовірність, і серйозні підстави припустити, що експериментальний метод, у його майже класичному вигляді, – цілком міг існувати в елліністичний і римський періоди історії в середовищі чистих учених (Гален, Ерасістрат, Архімед, Герон тощо). Але назву статті я поки що залишаю колишньою, поки розділ про елліністичну історію не закінчено. У цій статті було зроблено спробу розмежування в загальновживаній термінології понять “емпіризм” і “сенсуалізм”, де ми займаємо позицію останнього.
Вступ
Перш ніж приступити до критики, я вирішив, що правильним буде якомога коротше (але не упускаючи важливих деталей) описати філософію Бекона. У цій першій частині я здебільшого наводитиму цитати самого Бекона, і лише там говоритиму від себе, де надто великий обсяг неможливо буде подати без скорочення, або де потрібно буде задавати додатковий контекст. По суті, перша й описова частина є хрестоматійною. І ще одне, дуже важливе додавання, ця стаття ґрунтувалася на праці “Про гідність і примноження наук”, і тут практично нічого немає з “Нового Органона”, але це, як я вважаю, не дуже сильний промах, бо в цій його праці і контекст ширший, і за хронологією вона більш пізня, тож краще відображатиме погляди самого Бекона, як мислителя.
У цьому описі я намагався показати основні та сильні, на мій погляд (!) місця. Але при цьому вважаю, що суб’єктивності в добірці цитат мені вдасться частково уникнути, бо ті сильні місця, які зазвичай наводять узагалі (індукція і теорія ідолів), – уже й так загальновідомі, і будь-яке моє додавання може виявитися щонайменше цікавим, навіть якщо комусь ці місця здадуться, навпаки, слабкими. За рахунок повноти охоплення, незгодний зі мною критик може просто повернути кожне моє “добре” на своє “погано”, але на цілісність це не повинно вплинути. У другій половині статті я вже буду спиратися в основному на негативні риси вчення Бекона і на свої власні міркування, а в підсумку спробую зробити висновки. Усіляка критика вітається.
I. Виклад методу
Уже в передмові до своєї роботи Бекон пише, що його мета полягає у звільненні розуму від створених його ж силами труднощів. Він бачить філософію практично марною, побудованою на хибних підставах, і хоче знайти для неї нові підстави у вигляді досвіду, а для цього робить спробу “Відновлення наук і мистецтв” – саме так мала називатися вся його робота в цілому.
Він слушно зауважує, що філософія і наука минулого – нескінченні повторення одного й того самого, з різницею лише за формою; а тому вона лише на перший погляд багата своїм змістом, і під час найближчого знайомства з нею виявляється дуже бідною.
В античності Бекон бачить дитинство (чого?) науки, адже вона схильна до пустопорожньої балаканини, але безплідна в плодах (чого?) практики. Філософи не просуваються вперед, а за допомогою суперечок утверджуються в невігластві. Те небагато, що залишилося від античності, він не вважає вартим довіри, вважаючи, що думка натовпу сильно впливає на філософію, і що через це найкраще зберігалося те, що подобалося натовпу, а тому найкраще (тобто філософія досократиків і Демокріта) мало залишитися таким, що не дійшло до нас. Або буквально його словами:
“Що ж стосується того, що успадковано і сприйнято, то воно приблизно таке: у практичній частині безплідне, повне невирішених питань; у своєму примноженні повільне і мляве; намагається показати досконалість загалом, але погано заповнене у своїх частинах; за змістом догоджає натовпу і сумнівне для самих авторів, а тому шукає захисту і показаної сили у всіляких хитрощах”.
Це місце загалом спрямоване проти Аристотеля, щоправда, під виглядом абстрактної людини. У зв’язку з темою Аристотеля, надалі Бекон спробує спростувати думку, що вся наука могла втілитися в одній людині, і цю людину він звинувачує в спотворенні попередників і встановленні диктатури в науці. Ця думка ще далі повториться вже в прямому звинуваченні Арістотеля і порівнянні його зі своїм учнем Александром у сфері політики.
Але все це говориться щодо догматиків, воно й зрозуміло, не важко штовхати такий труп, догматизм не критикує тільки ледачий. Але анти-догматики (тобто скептики), на його думку, наступають на ті самі граблі, тому що сама причина помилок і суперечок та сама, а істина часто може ховатися в зовсім іншій причині, яку в запалі суперечок не помічають; у якійсь третій позиції, абсолютно “зовнішній” за своєю суттю. І все ж, скептиків він обережно хвалить, виступаючи певною мірою навіть їхнім послідовником, і, подібно до Декарта, хулить їх тільки за те, що вони не намагалися знайти твердих підстав для науки. Але навіть ті деякі, хто все-таки слідували досвіду – ставали лише зацикленими на своїй вузькій проблематиці, і якраз цим Бекона теж не влаштовують. Він прихильник широти пізнання.
Зрештою, він повертається до “діалектиків” (тобто схоластів) і робить висновок, що розум сам по собі не заслуговує на довіру, так і загальні поняття розуму, взятого самого по собі, він називає вкрай сумнівними; але додає також і про сумнів у відчуттях:
“Усяка наука дає нам двоякого роду знання. Одне є результат божественного натхнення, друге – чуттєвого сприйняття. […] Здійснювати ж шлях треба при невірному світлі почуттів, яке то виблискує, то ховається, пробираючись крізь ліс досвіду і одиничних речей. […] Недостатність почуттів двояка: вони або відмовляють нам у своїй допомозі, або обманюють нас. […] І ось, щоб допомогти, ми, у своєму старанному і вірному служінні, звідусіль вишукуємо і збираємо посібники для почуттів, щоб їхній неспроможності дати заміну, їхнім ухиленням – виправлення. І задумуємо ми досягти цього за допомогою не стільки знарядь, скільки дослідів. […] Таким чином, безпосередньому сприйняттю почуттів самому по собі ми не надаємо багато значення, але приводимо справу до того, щоб почуття судили тільки про досвід, а досвід про сам предмет”.
Загалом, тут немає нічого поганого, той самий епікуреїзм говорить майже про те саме; різниця лише в деталях, наприклад, в епікурейця Гассенді можна знайти зізнання, що почуття ніколи не брешуть, вони дають нам істинну картину, і дивно було б очікувати, щоб, перебуваючи на відстані, всупереч законам фізики, наші очі показували нам істинний розмір предмета. Якщо хто і помиляється – так це розум, і він же повинен виправляти власні помилки. Вина почуття тут непряма, і активним актором у пізнанні все одно виступає розум. Так вважали епікурейці, і здається, що різниця незначна. Але тільки на ділі вона відкриває для Бекона шляхи до переоцінки раціоналізму, і веде його дуже небезпечною стежкою. Гірше того, навіть якби він уникнув цієї небезпеки – він все одно змушений визнати себе скептиком у всьому, що не перевіряється досвідом (гуманітарні науки, принаймні на той час).
Але повернемося до нашої магістральної теми. Основна вимога Бекона звучить приблизно так – спрямовуйся до науки в ім’я користі для життя і практики, дій в ім’я розвитку людства. Це максимально прагматичний підхід:
“Справді, перед цією нашою наукою стоїть завдання знаходження не доказів, а мистецтв, і не того, що відповідає основним положенням, а самих цих положень, і не ймовірних підстав, а призначень і вказівок для практики. Але за відмінністю в устремліннях слідує і відмінність у діях. Там міркуванням і перемагають і підпорядковують собі супротивника, тут – ділом природу. […] Йдеться не тільки про споглядальне благо, але воістину про надбання і щастя людське і про всіляку могутність у практиці. Бо людина, слуга і тлумач природи, стільки робить і розуміє, скільки охопила в порядку природи справою або міркуванням; і понад цього вона не знає і не може. Жодні сили не можуть розірвати або роздробити ланцюг причин; і природа перемагається тільки підпорядкуванням їй“.
У цих місцях, як і взагалі в усій його праці, все зводиться до “практики” і проти “споглядальності”, і тут кожен, хто знайомий з марксизмом, помітить, що за характером це збігається зі знаменитою одинадцятою тезою про Фейєрбаха. До слова, Маркс, у своєму викладі історії матеріалізму, що розкиданий по всіх його роботах і не становить єдиного цілого, віддавав Бекону роль “першого творця англійського матеріалізму” і взагалі матеріалізму Нового часу. Тож вплив Бекона на Маркса безсумнівний, і про це є навіть більш красномовні уривки, але це вже було б занадто сильним відхиленням від теми. А я збираюся ще трохи відхилитися, нагадавши, у зв’язку з Фейєрбахом, що відмінність споглядальності і діяльності вперше підкреслювалася Німецькою класичною філософією. При чому вважається, що це була реакція на т.зв. “механістичний матеріалізм”, батьком якого вважався Бекон. Але що ми бачимо? Виявляється діяльний бік розвивав якраз батько цього самого “матеріалізму”, лише використавши слово “практика”. Проведення наукового експерименту, досліду – і є практика, але ці досліди і поривають зі споглядальністю, це безпосередня дія, вплив людини на природу, зміна її. Це майже те саме, що й “німецька” творчість, тільки більш реміснича, більш “груба”. Але фактично ж це одне й те саме.
Отже, зрозуміло, що все вирішує “дослідне” пізнання, що розуміється насамперед як експеримент, і головним суддею цих “дослідів” є розум, щоправда, не будь-який, і не “чистий”, а критично і скептично налаштований. І все це не має бути простою забавою, а підпорядковується меті поліпшення життя людини. Тепер ще кілька слів потрібно сказати про те головне, і найвідоміше, що привніс Бекон у методологію науки – індуктивний метод.
“Індукцію ми вважаємо тією формою доказу, яка зважає на дані почуттів і наздоганяє природу і спрямовується до практики, майже змішуючись із нею”.
Особливість його виду індукції (вона сама існувала й раніше) в тому, що: “Досі зазвичай справа велася таким чином, що від почуттів і приватного відразу здіймалися до найзагальнішого, наче до твердої осі, навколо якої мають обертатися міркування, а звідти виводилося все решта через силогізми: шлях, звісно, швидкий, але крутий, що не веде до природи, а схильний до суперечок і пристосований для них”.
Це, разом з іншими подібними фрагментами, означає ось що – раніше за допомогою абстрагування могли одразу виводити найширші узагальнення за аналогією і складати аксіоми, і вже від них, відштовхуючись, займалися дедукцією або силогізмом. Наприклад, можна було уявити Світ за аналогією з Людиною, і одразу сприйнявши це за істину, надалі аналізувати окремі прояви світу крізь задану призму, яка не проходила до пуття ніякої перевірки. Але оскільки самі подібні аксіоми виводилися без дослідження складових цього “загального” частин, то сперечалися, по суті, лише про слова, а не про прихований за ними природний зміст. Тепер же, каже Бекон, загальні поняття будуть виводитися тільки на підставі пильного вивчення всіх частин. Але при цьому він критикує “стару індукцію”, яка зводилася до простого перерахування всіх частин загального, і вбачає необхідність у винятках, відкиданні зайвого тощо. Одним словом – його індукція не абстрактна, а побудована на конкретних речах у їхньому різноманітті. І вже в цьому уривку він показує, що для виникнення самої можливості методу дедукції – однаково не обійтися без первісного слідування за відчуттями (тобто проголошує генеалогічну важливість сенсуалізму): “од відчуттів і окремого одразу здіймалися до найбільш загального”, індукція в будь-якому разі передує дедукції, навіть у найвульгарнішому своєму вигляді це є необхідністю.
Початком свого “Відновлення наук” Бекон вважає природну історію – тобто історію розвитку природи, за виключенням історії самого суспільства, але включно з впливом суспільства на природу, тобто включно з історією розвитку мистецтв (ремесла, хімії тощо). Саме в природній історії розум і має черпати за допомогою індукції свої аксіоми. Історію науки він вважає обов’язковим прологом до вивчення основного інструменту для пізнання – філософії науки, яку він, власне, і мав намір створити. Іншими словами, метод Бекона був по-своєму навіть “історичним“, хоча і не зовсім про історію у звичному нам сенсі слова. Але, все-таки, крім усього цього, він закликав створити також і всесвітню громадянську історію, і дуже шкодував, що такої немає.
Дуже багато місця Бекон відводить критиці помилок, забобонів. Загалом ця критика збереглася дотепер, і майже кожен з нею знайомий, але є деякі місця, які хотілося б особливо відзначити з огляду на їхню актуальність і деяке забуття. Ці місця стосуються ролі мови та математики, тематик особливо популярних у сучасній філософії:
“Крім того, давалися взнаки ненависть і презирство тих часів до схоластів, які вдавалися до вельми різних стилів і родів мови і довільно створювали небачені й жахливі слова, мало дбали про оздоблення та витонченість мовлення, оскільки вони думали лише про те, як би уникнути неясності та точно висловити сенс своїх положень. А в результаті в наступний період більшість уже скоріше дбала про слова, ніж про самі предмети, і дуже багато хто більше прагнув вишуканості вираження, вигострення періоду, ритміки закінчень, блиску тропів, ніж ґрунтовності змісту. […] У цей час Еразм вирішив вивести свою глузливу Ехо: “Десять років витратив я на читання Цицерона”, а Ехо відповіла йому: “Віслюк”. У цей час наука схоластів усюди стала викликати тільки презирство. […] Таким чином, ми бачимо першу форму спотворення науки в тому, що приділяють увагу головним чином словам, а не самій справі. […] У цьому відношенні знаменитий осуд науки апостолом Павлом однаковою мірою може бути віднесений не тільки до його часу, а й до подальших часів і стосується, як мені здається, не тільки теології, а й узагалі всієї науки: “Уникай невігласної новизни в словах і суперечок псевдонауки”.
А вже наступні далі витяги особливо цікаві, або, скоріше, навіть повчальні для тих марксистів, які читають цю статтю, яких і я сам, і багато інших уже давно звикли називати якщо не “машинами”, то принаймні схоластами:
“Дві ознаки поганої і хибної науки. Перша – це новизна і незвичність термінів, друга – догматизм, який неминуче породжує заперечення, а потім призводить до суперечок. Справді, подібно до того, як більшість тіл у природі спочатку залишаються цілими, а потім зазвичай розкладаються і пожираються черв’яками, здорове й серйозне пізнання природи доволі часто загниває та розкладається, перетворюючись на скрупульозні, пусті, нездорові та хробакоподібні дослідження, що володіють, щоправда, якимось рухом та ознаками життя, але, власне кажучи, є гнилі та геть даремні. Цей рід наукових занять, позбавлений здорового глузду і такий, що саморозкладається, набув особливого поширення в багатьох схоластів, які мали велику кількість вільного часу, були наділені гострим розумом, але дуже мало читали (бо їхня освіта була обмежена творами невеликої кількості авторів, головним чином Аристотеля, їхнього повелителя, а самі вони все життя проводили в монастирських келіях). […] Ще одна хибна думка, відмінна від попередніх, – це передчасне і самовпевнене перетворення тих чи інших навчань на наукові настанови і методи. Така поспішність здебільшого приносить дуже мало користі науці або виявляється абсолютно марною для неї. Справді, адже точно так само, як юнаки, коли їхнє тіло остаточно сформувалося, вже більше майже не ростуть, так само і наука, доки вона існує в афоризмах і спостереженнях, може рости й розвиватися, але, щойно вона виявляється систематизованою та підпорядкованою певному методу, вона, імовірно, може набувати витонченішого та зрозумілішого вигляду або ж використовуватись для практичних потреб людей, але вже не може більше розвиватися й рости. […] Дещо розумнішим є інший стиль, який майже завжди приходить на зміну надмірностям і пишній химерності мови. Цей стиль виражається в чітких словах, коротких сентенціях, узагалі в мові, радше стислій, ніж розпливчастій. У результаті все, що пишеться в такому стилі, видається більш значним і розумним, ніж є насправді”.
Далі в Бекона слідує засудження таких помилок, як: (1) невіра в те, що можна відкрити щось нове, (2) що з вчень давніх зберігається тільки найкраще, (3) що узагальнення і філософська основа не потрібні для заглиблення в науки, (4) що істину шукають не в природі, а у своєму розумі. Критикується також і (5) нездатність до сумніву, і (6) перебільшення ролі свого приватного заняття, як, наприклад, це робив Піфагор із математикою. Але найголовніша помилка, на думку Бекона, це непомірне прагнення до старого і до нового. Тому для кращої ілюстративності наведу його міркування щодо істини і Часу:
“Хоча ми й не відмовляємося від правила: “Той, хто вчиться, повинен вірити”, до нього, однак, слід приєднати інше: “Той, хто вивчився, повинен керуватися власною думкою“. Адже учні лише тимчасово зобов’язані вірити вчителям і утримуватися від власного судження, доки не осягнуть до кінця науку, але вони не повинні повністю відрікатися від свободи й прирікати на вічне рабство свій розум. Тому, щоб покінчити з цим питанням, я додам тільки наступне: нехай великим вченим честь віддається таким чином, щоб не позбавляти її самого великого автора, батька істини – Часу. […] Справді, правильно кажуть: “Стародавній час – молодість світу”. І звісно, саме наш час є давнім, бо світ уже постарів, а не той, що відлічується у зворотному порядку, починаючи від нашого часу”.
Дуже важливо, на мій погляд, відзначити думку Бекона про стан тодішніх вишів, що може бути застосовано також до теперішнього стану, навіть крім звичайної теми низької оплати праці вчених:
“Насамперед мене дивує, що в усій Європі серед такого числа чудово організованих коледжів немає жодного, де б вивчали вільно всі науки в їх сукупності, і всі ці коледжі призначені для навчання лише якихось певних професій. […] Той, хто у філософії та у вивченні загальних законів вбачає порожнє й безглузде заняття, не помічає, що саме від них надходять життєві соки й сили в усі окремі професії та мистецтва. Принаймні я переконаний, що ця обставина з’явилася аж ніяк не останньою причиною, що затримує досі прогрес науки. […] Якщо хочуть, щоб дерево було плодоноснішим за звичайне, то немає сенсу піклуватися про гілки, потрібно скопати землю навколо коріння і перемістити ближче кращу землю […] Увійшло у звичай якомога раніше примушувати учнів вивчати логіку та риторику – науки, які, поза сумнівом, підходять дорослим людям, а не дітям і юнакам. Адже ці дві науки, якщо правильно оцінювати речі, належать до числа найважчих наук; це науки наук, тому що одна з них вивчає судження, а інша – засоби для їхнього викладення; вони дають правила і норми того, як слід розташовувати і викладати матеріал. Тому домагатися, щоб недосвідчені й нерозвинені уми (які ще не набули навіть того, що Цицерон називав “матеріалом” і “запасом”, тобто фактичними знаннями) розпочали свій розвиток із цих наук, рівнозначно бажанню навчитися зважувати, вимірювати і приборкувати вітер”.
Ще одне важливе місце – це критика кінцевих причин із посиланням на Демокріта й Епікура, саме в цьому місці він виразно виступає, як деїст, заперечуючи за Богом роль причини, і залишаючи його лише як творця природи. В “Органоні” ж він викладає, з посиланням на досократиків, ідею про саморух матерії.
Тепер наведемо деякі думки Бекона щодо математики і коротке резюме його позитивних поглядів:
“Арістотель прекрасно сказав, що “фізика і математика народжують практику, тобто механіку”. Тому слід тут сказати про математику, яка є допоміжною дисципліною для науки про природу. […] І хоча все це (прим. – маються на увазі переваги математики, її специфіка та точність) цілком відповідає істині, однак, оскільки ми дбаємо не тільки про істину та порядок викладу, а й про користь та вигоду для людей, видається правильнішим, з огляду на величезне значення математики і для фізики, і для метафізики, і для механіки, і для магії, віднести її до додатку до всіх цих наук і визначити як допоміжну дисципліну. Зробити це нас певною мірою спонукає і загальновідома зарозумілість, і самовдоволення математиків, які прагнуть до того, щоб їхня наука фактично панувала над фізикою”.
Тут можна додати лише, що прагнення математиків остаточно виправдалися, і це панування настало, а чи правильно це – кожен вирішить для себе сам і з’ясує історія.
Решта місць його роботи вже не настільки цікаві, вони або повторюють те, що вже вдосталь відображено в наведених вище уривках, або не стосуються специфічно філософських (хоча їх мало торкалося і те, що було наведено), та й просто актуальних проблем. А якщо й торкаються, як, наприклад, у питанні про душу й тіло, то розв’язуються вони простим повторенням слідом за Аристотелем і церквою.
Єдиний виняток – це його думка про історію, але вона б зайняла надто багато місця у своєму повному викладі з цитуванням, і це не мало особливого сенсу. Якщо коротко про решту, то далі Бекон наводить приклади, як погано йдуть справи з сучасною йому медициною, навіть порівняно з медициною античною, і намагається дати в цій сфері загальнометодологічні поради. Розбирає він також вчення про пам’ять і мистецтво викладу, де просто розглядає риторику на прикладі Цицерона і загальні місця про пам’ять, які займають від сили дві сторінки. Бекон обмежується побажанням, щоб учені більше займалися риторичними питаннями, бо вони не розроблені. Це його “вчення про пам’ять” плавно переходить у деякі міркування про писемність узагалі, і закінчується даремним і тривалим розбором прикладів шифрування документів. Це останнє взагалі недоречно і не вписується в логіку книги, але такі вставки це вже справа автора. Весь цей твір закінчується розбором і спростуванням софізмів, і, по суті, є практичним керівництвом до спростування церковних схоластів-аристотеліків.
Тепер, сподіваючись, що, не проґавивши нічого суттєвого з позитивних моментів, я можу розпочати суттєво негативне, критику Бекона.
II. Критика
Якщо придивитися до вже викладеного матеріалу, то, по суті, він стосується лише питань загальної методології науки. Його головне і найсильніше місце – “теорія індукції”, сама є лише відділом логіки, і, можливо, є єдиним справді філософським питанням, у якому Бекон залишив значний слід. Але для самої філософії цей слід виявився не настільки важливим, скільки для науки. Загалом, коли говорять про вплив Бекона на філософію, і зокрема на матеріалізм (той самий приклад Маркса), то не беруть до уваги, що вкрай рідко хто-небудь із наступних матеріалістів згадував це прізвище, а якщо зрідка його і згадували, то нерідко навіть у уїдливому тоні.
Наприклад, його “систематизатор” (за словами засновників марксизму) Гоббс повністю відкинув індуктивний метод і важливість загальних ідей, не кажучи вже про сотні дрібниць, у яких він відступав від Бекона. Сам Маркс, будучи, як і Бекон, скоріше вченим, ніж філософом, ототожнює слова “матеріалізм” і “наука”, а тому Бекона, видатного теоретика і глашатая науки (як той сам себе називав), визначили, зокрема, і як видатного матеріаліста. Але тепер давайте подивимося на ті місця, які, так би мовити, є лініями вододілу в питанні розподілу ідеалізму і матеріалізму.
Близько чверті (1/4) всього твору Бекон пише про питання релігії, політики та літератури, посилаючись при цьому на таких людей, як Платон, Арістотель, Цицерон, Цезар, Олександр, Соломон і цілу низку отців церкви та місць із Біблії. На цих авторів, включно з Сенекою і низкою римських імператорів (здебільшого, як філософи, які є стоїками), припадає мало не три чверті (3/4) усіх посилань. І всі ці посилання більш ніж хвалебні. Але ким були Платон і Сенека, як не ідеалістами і противниками філософії Демокріта та Епікура?
Дуже часто роблять акцент на тому, що Бекон був критиком Аристотеля, але насправді в його творі є лише два-три місця з відкритою критикою, і вп’ятеро більше місць із поміркованим вихвалянням генія Аристотеля. Я не скажу, що це погано, але все-таки Аристотель, як філософ, був частково послідовником Платона і все-таки швидше ідеалістом, ніж матеріалістом.
Воно й не дивно, адже як учений Аристотель справді був видатною людиною для свого часу, це визнає і Бекон, але він лише помірковано хвалить Аристотеля, бо має намір посісти його місце на троні “філософа від науки”. Але все-таки, Аристотеля він з якоїсь причини найбільше хвалить у питаннях про душу, що є вже точно ідеалізмом. Коли Аристотеля використовує церква, то Бекон проти церкви і цього філософа (бо йдуть гоніння на вчених); але коли справа стосується власне самої філософії, то Бекон уже наче й не дуже проти цього вашого Аристотеля.
Так, звісно, Бекон і справді, завжди ставить Демокріта вище за інших, включно з Платоном, але лише тому, що той був натуралістом. Бекон поважає Демокріта за створений образ всебічного вченого, а не за його філософію, останню ж він практично повністю відкидає.
Але Платона він тільки за те (!) і критикує, що той відокремив форму/ідею від матерії, і віддався вигадкам і спекуляціям; а Демокріта як філософа хвалить лише за теорію відмови від кінцевих причин, яку підтримувала схоластика, і за саморух матерії (що скоріше належить Епікуру). В іншому ж посилань на Платона не в приклад більше, і в кожній підкреслюється його геніальність. До цього варто додати і той факт, що Платона в ті часи не захищала церква, Бекон цілком міг навіть критикувати його і залишитися без осуду (що, до речі, частково і робив ще в “Новому Органоні”, про що я дізнався пізніше), але він не тільки не критикував, а й наводив найідеалістичніші місця як приклад найвищої хвальби свого короля. Ось, наприклад, у присвяті Якову можна прочитати: “І звісно, щоразу на думку спадає відоме положення Платона про те, що “знання є нічим іншим, як пригадуванням”, і що “душа пізнає все природним шляхом, повертаючись до того природженого світла, яке затемнювала печера тілесності”.
Але ось кого вже Бекон рясно критикує, так це Епікура, і не тільки за те, що той був атеїстом, а й за те, що він намагався уникнути детермінізму у своїй філософії. Я не буду зараз торкатися такого складного питання, але сам факт того, що він у дев’яти з десяти місць критикує Епікура, вже дуже цікавий для класифікації місця Бекона в історії саме філософії. Адже Епікур був основою для всього французького матеріалізму, від Гассенді до Дідро і Гельвеція, а через Гассенді й основою для вчення Локка.
Красномовним результатом вибору Платона замість Епікура є рясна кількість місць у Бекона, в яких він визнає прямим текстом “вроджені ідеї”! Саме це питання було вододілом, що робив Дж. Локка матеріалістом, а його опонента Г. В. Лейбніца ідеалістом, і, на підставі якого згодом діляться філософи й досі. Саме незграбна спроба примирити теорії “набутих” і “вроджених” ідей дарувала Канту славу людини, яка намагалася примирити два ледве не одвічно протилежні філософські табори. Ця класифікація не підлягає сумніву ніким, і Бекон приєднується тут до голосу ідеалістів.
На доказ наведу лише кілька місць із його “теорії ідолів”:
“Ідоли ж, якими одержимий дух, бувають або придбаними, або вродженими. […] Вроджені притаманні природі самого розуму […] Що ж до ідолів печери, то вони виникають із власної духовної й тілесної природи кожної людини”.
І знову ж таки пряме цитування Платона в присвяті королю свідчить: “Знання є не що інше, як пригадування”. Гадаю, вже цього більш ніж достатньо, щоб визначити Бекона як супротивника сенсуалізму, і, по суті справи, раціоналістом (хоча він і визнавав розум поганим порадником, відкрито нападав на античний раціоналізм, але скоріше за те, що цей розум не очистився від “ідолів”). До вже сказаного додамо, для граничної наочності того, що він не відносив себе до сенсуалізму:
“Існує дуже багато вельми важливих проявів переваги людської душі над душею тварин, що очевидно навіть для філософів-сенсуалістів”.
Бекон навіть знає, що існує ціла група “філософи-сенсуалісти”, і що сенсуалізм у своїй послідовності змушений визнавати людей лише ускладненими тваринами. Не погоджуючись із цим, Бекон фактично підписується під тезами Декарта про “тварин-машини”, і пориває із сенсуалізмом. Якщо він не робить цього, то перебуває максимально близько до такої позиції.
І це, не кажучи навіть про благоговіння Бекона перед теологією, про що досить сказати хоча б те, що сторінок тридцять або навіть більше Бекон присвятив Писанню; сюди можна додати те, що він сподівався зробити астрологію більш здоровою, щиро вірячи у вплив зірок на людей та історичні події. Ось як відплачує йому презирство до Епікура!
Пояснити такі дивні позиції у “матеріаліста” Бекона, загалом-то не складно. Тяга до “Єдиного” Парменіда/Платона викликана тут пристрастю до узагальнень і є логічним наслідком індуктивного методу, або ж, що було би для нього ще згубнішим, – сама теорія індукції є наслідком тяжіння до Платона і позиції “реалізму” в суперечці про універсалії. Бекон, таким чином, є рабом власних ідей, і він не усвідомлює, як з однієї ідеї неминуче приходить до іншої. Замість того, щоб утвердитися на самому одиничному, як він, власне, це і робить у своєму методі, він від одиничного намагається перейти до загального, абияк намагаючись не втрачати зв’язку з одиничним. Це досить непогана думка, але у Бекона немає навіть спроби розв’язати це протиріччя, він просто залишає його, і потрапляє в ціле павутиння труднощів на філософському терені. Цей приклад лише ілюструє його цілковиту філософську непринциповість: Бекон розглядає філософію як ціле, а Парменід і Геракліт у нього, таким чином, як частини одного й того самого – дитинства науки.
Проілюструю справу всього одним прикладом з його численних спроб інтерпретації міфів (які нібито мали проілюструвати нам, як треба писати історію, і зайняли близько тридцяти сторінок у творі, частина з яких виявилася геть бездарною, де лише проштовхували його власний метод у вуста стародавніх, які нібито розкривали приховані смисли з міфічних метафор):
“Світ (Пан) зображується з рогами – внизу, в основі, широкими і догори загостреними. Але і вся природа утворює собою свого роду загострену піраміду. Дійсно, індивідууми, що утворюють основу піраміди, незліченні; вони утворюють численні види; своєю чергою види об’єднуються в пологи; ці останні, піднімаючись до більш загальних категорій, поступово дедалі тісніше стягуються, поки нарешті природа не з’єднується ніби в одній точці. Немає абсолютно нічого дивного і в тому, що його роги досягають навіть неба: адже найвище в природі, тобто загальні ідеї, якоюсь мірою стикаються з божественним”.
До цього, думаю, достатньо буде додати ще один приклад:
“Дуже правильне відоме положення Платона і Парменіда: “Усе піднімається деякими сходами до єдності”. Дійсно, тільки та наука перевершує інші, яка найменше обтяжує людський розум множинністю. І цілком очевидно, що такою наукою є метафізика”. І т.д.
Цитата дуже об’ємна, займає сторінку, і вихваляє загальні ідеї. І тут, повертаючись знову до Маркса, не можу не відзначити, що він говорив і про те, що номіналізм був, у рамках схоластики, прологом до англійського матеріалізму, і щоправда, Гоббс, Гассенді та Локк є номіналістами, але цього зовсім не видно у “родоначальника англійського матеріалізму” Бекона.
Додам тільки ще трохи суто особистого обурення на тему того, що близько двадцяти сторінок він вихваляв Цезаря й Александра як полководців, геніїв і найголовніше – риторів, письменників і філософів (не забуваємо, що ще більше було цитатами з Писання, і ще більше – грою в метафоричність міфології). Частково це навіть має сенс, але також більш ніж огидно малює самого Бекона як людину, бо підтверджує його щирість у благоговінні перед сильними світу цього. Приблизно так само, як і посилання на Платона додають щирості його цитуванню Біблії. Цілий окремий міф він інтерпретував суто в практичному сенсі повчання про правильне ведення війни, що характеризує його інтереси, як державного діяча.
Під кінець необхідно сказати кілька слів про досвід.
Так, Бекон, заперечуючи достовірність розуму і почуттів, все-таки не відкидає ні того, ні іншого, натомість висуваючи “досвід”, як провідника для цих сліпців. Але яку роль відіграють для досвіду почуття? Тільки пасивну роль сприйняття. Активна роль залишається за розумом, який він і збирається реформувати своєю новою науковою системою. У результаті розум все ж залишається переможцем. Адже “досліди” проводяться за допомогою розуму, і висновки з них робляться теж за допомогою розуму. Тому якщо знову повернуться до поділу на “сенсуалістів” і “раціоналістів”, то Бекон явно належить до останніх. Взагалі, по суті справи, вся різниця між Беконом і Декартом зводиться до двох місць: (1) індукція проти дедукції в методі, (2) фізика проти математики у сфері діяльності.
І якщо вже говорити про вплив їх обох на нащадків, то ідеаліст Декарт вочевидь перемагає, бо навіть сьогодні, розмірковуючи про науковий метод, передусім згадують “Cogito ergo sum”, я не кажу тут навіть про те, що Декарт виявився засновником цілої філософської школи, і вплинув і методом, і філософією навіть на матеріалістів-сенсуалістів, хоча б як об’єкт для критики. Вплив Бекона обмежений лише методом індукції, але ніяк не філософією, взятою в її цілісності. Тож можна сказати, що Бекон залишився для філософії майже загиблим, і відігравав роль, і то пропорційно меншу, ніж Декарт, – у методології науки, здобувши прихильників в особі хіба що таких великих, суто англійських мислителів, як І. Ньютон і Дж. Ст. Мілль. Останній із них, власне, і повернув Бекону хоч якесь ім’я, але водночас одразу ж спробував цілком узурпувати весь “індукціонізм”.
Але зрештою, хіба Декарт заперечував значення “досвіду”? Ні, але це не заважало йому бути ідеалістом у плані філософії. Тому “досвід” не відіграє серйозної ролі в поділі філософів на протилежні сторони. “Досвід” говорить тільки про те, що людина є вченим, або, інакше кажучи, “емпіриком“, а якщо вже зовсім модернізувати – “позитивістом“. Це дуже важливе місце, яке треба з’ясувати, бо в історії філософії є дуже багато плутанини та змішування термінів “сенсуалізм” і “емпіризм”.
- Сенсуалізм спирається на почуття і матерію, він заперечує вроджені ідеї.
- Раціоналізм спирається на розум і внутрішній світ, визнає вродженість ідей і, отже, Бога.
- Емпіризм просто вивчає світ, спираючись на “досвід”. Цим може займатися навіть соліпсист, який заперечує існування світу поза своїм розумом, вважаючи, що вивчає при цьому не сам світ, а власні фантазії.
Емпіризм не = матеріалізм. Наука не = матеріалізм. Матеріалізм – це лише послідовний філософський сенсуалізм. Він не обов’язково займається наукою. Хоча це факт, що “наука про природу” не може не займатися матерією, але це не робить науку матеріалістичною. Матерія існує незалежно від існування матеріалізму і науки, і тому вони обидва (і матеріалізм, і наука) лише відносяться до природи, а не виражають її. Так, при цьому вони добре співвідносяться, маючи на увазі один і той самий предмет, але хіба сучасна наука перестала бути наукою, за того, що все останнє століття вона просякнута ідеалізмом? Ні, це лише виражає деяку, непринципову для науки непослідовність самих учених. Можна, звісно, заради поваги до Маркса ототожнити матеріалізм і науку, як це робив очевидно він сам, але тоді вже доведеться визнати, що матеріалізм більше не є частиною філософії. Так, наприклад, чинив Енгельс; і, власне, тому він скоріше позитивіст, ніж філософ-матеріаліст (про це свідчать багато його власних цитат у дусі позитивізму про те, що з розвитком науки ось-ось буде скасовано всю філософію).
Я не закликаю вважати Бекона прямо-таки ідеалістом, тому що впевнений у тому, що він став би сперечатися з послідовно спрямованим на нього ідеалізмом (і за всієї своєї поваги, він все-таки засуджував Платона за спотворення філософії теологією). Але я закликаю зважати на те, що він сперечався б як вчений-емпірик, а не як філософ-матеріаліст, і що його взагалі складно вважати філософом, тому що багато його філософських пізнань просто не оформлені в жодну систему. Його мало цікавить вся стара
філософія, і тому він для зручності сам зводить її до одного Аристотеля (не заперечуючи водночас, що його попередники то тут, то там могли бути ближче до істини), а потім намагається тільки реформувати цього стародавнього метра в бік науки.
Я закликаю лише до проведення нової класифікації у великій спадщині “філософського матеріалізму”, і виокремити в окрему сферу “емпіризм”, як щось, що не належить повною мірою до філософії. Це побажання я доповню лише тим, що дуже часто плутанина призводить навіть до таких вульгарностей, як визнання Декарта філософом-матеріалістом, а разом з ним і Лейбніца, не кажучи вже навіть про Спінозу! Дізнавшись про це, Гассенді, Гоббс, Локк і французькі просвітителі перевернулися б у своїх могилах.
Але все це я сподіваюся розбирати в інших нарисах про інших філософів, а поки що на цьому все.
F. Hohenstaufen
Написано в травні 2016 року (трохи доповнено вступом і деякими коментарями у 2022 році).