Трагедія поставлена близько 413-412 рр. до н.е., скоріше ближче до другої дати. Тут Евріпід розробляє міф про Іона, прабатька іонійців. Хоча “Іон” не входить до числа найбільш шанованих п’єс Евріпіда, деякі критики відзначають його нетрадиційність у контексті грецької трагедії. У “Класичному щоквартальному виданні” Спенсер Коул захищав аргумент іншого науковця про те, що п’єса “самореференційна такою мірою, якій немає рівних ніде в Евріпіда”, і писав, що “Іон” був твором, у якому воля трагіка до інновацій була найочевиднішою. Виною тому, деякі прогресивні (можна сказати “софістичні”) випади, від яких Евріпід вже здавалося б почав відходити.
Історію героя ми дізнаємося вже з передмови до п’єси. Цариця Афін (!) Креуса колись стала жертвою насильства Аполлона (!) і була змушена покинути народжену від цього зв’язку дитину. Бог загалом і не кинув дитину, але й повноцінно прийняти її теж не зміг; тому дитина росла при Дельфійському храмі, як сирота. Уже в цьому пролозі Евріпід буквально прямим текстом говорить, у чому полягає політичний мотив п’єси – нагадати про етнічну спорідненість іонійського народу з Афінами, про їхню історичну залежність від афінян. Наприкінці статті ми ще поговоримо про це окремо.
Тим часом у Креуси з її чоловіком Ксуфом так і не було дітей, а для царства вже дуже потрібен спадкоємець. Фактично на неї було накладено прокляття. Тому вона вирушає до дельфійського оракула, щоб зрозуміти свою проблему, або щоб знайти покинуту дитину. У храмі вона обмінюється історіями життя з молодим послушником Іоном, хоча вони й не розуміють, що їхні історії – одна й та сама. І оскільки Іон побожний, і дуже дорожить Аполлоном, йому не сподобалася історія про те, що його бог міг зґвалтувати жінку і зберегти це в таємниці. Але навіть повіривши в цю історію, Іон виступає проти подальших розпитувань особисто в оракула, з дуже цікавої причини:
Для справ таких тут допомоги не знайдеш.
А Феб, у своєму ж будинку викритий,
Посередника без кари не залишить
І буде правий. Ступай звідси краще…
Гадати про те, що проти бога… ні!
Адже так ти уявиш, мабуть,
Що змусити ми можемо і богів,
Всупереч їхній волі, відкриватися, –
Вівцю зарізати варто або птахів
На небі простежити… О ні, дружино,
Нікчемна та й користь, що здобута
Насильством від бога, тільки те,
Що волею їхньою дано, благословенне…
Жіноча тематика, настільки звична для Евріпіда, звучить і тут. Наприклад Креуса скаржиться, що жінкам важко з чоловіками, які знаходять приводи для невдоволення, будь ти хоч добра, хоч зла. Загалом це доволі співчутливий момент. Вона переживає, щоб про насильство Аполлона не дізнався її чоловік, від якого вона тримає все потайки, щоб не зіпсувати його громадську репутацію. Співчутливі мотиви продовжуються і в здивуванні Іона з приводу почутої історії:
Я все таки не розумію Феба…
Ґвалтувати дівчат, щоб потім кинути...
Звичайно, цей мотив спрямований і проти сучасників, які живуть. Евріпід засуджує таку поведінку бога, і навіть нагадує про те, що всі боги такі. І він задається питанням, як боги можуть бажати дотримання законів, якщо самі їх же порушують. Вони самі ж і винні в пороках людей, тому що люди наслідують богів (!). Цю ідею, але вже в просвітницьких цілях, незабаром стануть використовувати практично всі античні філософи.
Отже, після прибуття чоловіка Креуси, афінського царя Ксуфа, починається його благання в оракула, щоб вирішити проблему бездітності. Оракул заявив, що перший, кого зустріне Ксуф на виході з храму – його син. Цим першим зустрічним виявляється Іон. Він спочатку не вірить у версію Ксуфа, але проти богів не попреш. При цьому мати його залишається достеменно нікому невідомою на цей момент. Тут цікаві два моменти в переборі версій походження Іона. Згідно з однією з них, він був зачатий у роки юності царя, від невідомої дівчини під час вакхічної оргії. Цар при цьому соромиться, і каже, що це було по дурості молодих років, до шлюбу; зате після шлюбу він більше ні з однією іншою жінкою не сходився. Цей момент дещо не в’яжеться з уявленнями про статеве життя давніх; але ймовірно це лише благі побажання Евріпіда. Другий цікавий момент, це версія Іона, що він “народжений землею”, на що цар відповідає йому прямо: “Не народить земля дітей“. Цей момент цікавий тим, що тут критикується певний філософський концепт, який вперше (з нам відомих прикладів) зустрічається у філософа Демокріта, його молодого сучасника. Таким чином можна підозрювати пряму участь Евріпіда в полеміці проти Демокріта. А знаючи його близькість із філософом Анаксагором (відомим супротивником Демокріта) – це стає тим більш імовірним.
Сільська ідилія Евріпіда
Так чи інакше, Іон потрапляє в сім’ю Ксуфа і Креуси. Але він вкрай цим незадоволений, і тут піднімається ще один, новий мотив. Іон намагається відмовити свого нового батька, просить залишити його при храмі, не просити переїжджати до Афін. Причин на це багато; головна з них – не знаючи роду своєї матері, він може уславитися чужинцем, а це, мовляв, в Афінах нехтується, там потрібна тільки чиста афінська кров (сам Ксуф уже не корінний афін’янин (!), а тут іще й його спадкоємець виявиться некорінним одразу від обох батьків, це аж надто). Тому Іон хоче спочатку дізнатися, хто його мати, і сподівається, що вона афінянка. До того ж він не хоче ставати політичним конкурентом усіляким заздрісникам, не хоче засмучувати Креусу (адже вона бездітна, а тут намалювався новий спадкоємець); він не хоче випадково мати репутацію тирана і переживати через тягар влади, що його життю загрожує якась змова. Йому не потрібні багатство і слава:
Ні, не хочу тремтіти при кожному шумі,
Над скринями сидячи; мені тривоги
Багатих ненависні. Я безтурботного
Хочу і скромного життя. Тут, батьку,
Дечим і ми володіємо: немає приємнішого
Дозвілля людині, а в нас
Знайдеться і дозвілля: клопоту небагато.
При цьому Іон перераховує переваги життя при храмі, серед яких служіння людям, яких він часто робить щасливими. Велика плинність кадрів, що не змушує нудьгувати ні його самого, ні відвідувачів, яким він не встигає набриднути. І взагалі загалом малюється якась напів-сільська ідилія, якій він віддає перевагу перед міською метушнею: “тутешнє афінське життя краще за афінське”. Це вже практично мотиви пасторального раю, а не просто філософський випад проти багатства і влади.
Ксуф прийняв аргументацію про незручності спорідненості від невідомої жінки, і прийняв аргументацію про засмучення Креуси. Тому обіцяє не розповідати нікому, що Іон його син, поки не підготує до цієї думки свою дружину. А Іона запрошує до Афін як гостя. І хоча він наказав єдиним свідкам – рабиням, мовчати під страхом смерті, ті, як і личить недбайливим рабам, одразу ж усе розповіли Креусі. А для цариці це найтяжча звістка на світі, бо, згідно з Евріпідом, для жінки немає нічого радіснішого і важливішого, ніж материнство. Оракул же дав царю сина, але тим самим заявив, що не дасть дитини їй. Цариця впадає в страшний смуток і обурення.
Її друг, старий вихователь батька, відразу ж бачить у всій цій історії змову. Це все мовляв план Ксуфа, він домовився з оракулом, залишив йому під опіку сина цілком свідомо, і сам вигадав гарну історію його знаходження (цікаво, до яких подробиць Евріпід розписує модель обману, на який теоретично може піти оракул). Тепер, за думкою старого, Ксуф захоче позбутися дружини, а тому радить їй вбити чоловіка та його новопридбану “нікчему, рабинею народжену”. Цариця цілковито згодна і сама планує вбивство, але тільки одне лише сина, шляхом отруєння. Але й тут Евріпід залишає деякий нюанс, суто мимохідь, але дуже сильний з погляду ідеології, і який не могли не помітити глядачі:
… в імені одному
Ганьба раба; а коли він добрий і чесний,
Вільним не поступиться він ні в чому.
Розв’язка і політичний мотив
Спробу замаху було доручено особисто старому, і він повністю провалюється. Сцена замаху і його провалу розписана Евріпідом на абсолютно майстерному рівні, нехай і трохи нереалістично. Тепер царицю обов’язково повинні вбити, адже вона вчинила замах, та ще й у межах Дельфійського храму. Іон особисто, разом із групою вартових, і з оголеним мечем, вбігає до своєї невпізнаної поки що матері, мабуть, щоб самостійно розправитися. Але цариця вже припала до вівтаря, і це дає їй певний божественний захист і відтермінування, щоб мати можливість поговорити. Розмова в них трапляється звісно жорстка, в якій розпорошується взаємна ненависть. Цікаво те, що серед суджень Іона лунає й таке:
Сумно, що безсмертні закони
Нам не дали розумніших. Вівтар
Не мав би служити захистом зухвалим,
І силою б їх треба відганяти...
Він вважає, що злочинці не повинні мати права торкатися священних образів, а тим більше підпадати під їхній захист. Але на жаль, змушений миритися з цими правилами. Тут Евпріпід знову критикує нерозумність влаштованої греками релігії. Але тут же і все приходить на свої місця, а всі критичні моменти згладжуються. Звісно, будучи озвученими, вони зберігають свою суто соціальну силу (кидати дітей не можна, зради – це погано, насильство над жінками засуджується, боги подають поганий приклад, а під богами тут можуть вважатися і вихователі загалом), але самі боги очищаються, і ось яким чином.
До сперечаючихся Креуси та Іона підходить дельфійський оракул Піфія і просить зупинитися. Адже виявляється, Аполлон навіяв їй, щоб до від’їзду Іона вона зберігала в таємниці дитячу колиску, в якій Іона принесли до храму. За колискою він має знайти свою справжню матір. Починається типовий сюжет “впізнавання“. Звісно ж Креуса одразу впізнає колиску, і починає доводити, що вона його мати, і що вона точно знає, що всередині колиски. Без проблем довівши це, вона різко змінюється в почуттях; Іон також різко змінюється і вже готовий цілувати свою знайдену маму. Момент має максимально нереалістичний вигляд (хоча за задумом має показати всю силу пристрасті і бути гранично патетичним, викликати у глядача відчуття потрясіння, стрибка емоцій). Ще секунду тому вона ненавиділа свого сина і намагалася вбити, як і він намагався так само щиро помститися. І тут почуття змінюються миттєво. Начебто статус “мати” значить найбільше на світі, і любити “матір” треба автоматично просто за сам цей факт спорідненості.
Чому ж це вибілило богів? А все тому що за підсумком виходить, що все було сплановано. Аполлон нікого не кидав, хлопчика він виростив при своєму храмі, нормально виховав, а після всього цього – фактично поставив його на царювання в Афіни. Цілком непогана доля. А будучи просто дитиною від насильства, хлопчика могли б убити раніше, щоб зберегти таємницю. Він усе продумав, і провернув схему на благо всіх!
Але Евріпід був не був би Евріпідом, якби не використав п’єсу з політичним мотивом. Цей мотив тут присутній як у неявному вигляді, так і найпрямішим текстом, для особливо нерозумних глядачів, у самому кінці. З’являється богиня Афіна, яка і пояснить весь “план Аполлона” (кумедно, що сам бог не з’явився з почуття сорому перед Креусою). Але далі вона ж і пророкує Іону майбутнє, вказуючи, що він, афінянином, стане родоначальником усіх іонійських племен. Ба більше, згідно з офіційною міфологією, чотири основні племена греків (дорійці, еолійці, іонійці й ахейці) походили від єдиного пращура – Елліна, при чому ахейці й іонійці мали бути справді пов’язаними через Ксуфа та місто Афіни:
Але Евріпіду цього мало! У його версії міфу, Афіна пророкує народження Дора також від Ксуфа і його дружини. А Дор – і його плем’я дорійців, це спартанці. Евріпід не міг утриматися, щоб знову не поставити спартанців у підпорядковане афінянам становище!
Але навіщо йому була іонійська легенда? Що в цьому гостро-політичного? У 413 році сталася військова катастрофа афінян у спробах здійснити висадку в Сицилії. Це призвело до повноцінного відновлення бойових дій проти Спарти вже 412 року (час постановки п’єси “Іон” приблизно 413-412рр.). Цей новий етап війни носив навіть дві назви: Декелейська або Іонійська війна. Цього ж 412 року повстав найсильніший з афінських союзників – Хіос; його підтримали іонійські міста Клазомени, Еріфри, Теос, Мілет. Спарта послала їм на допомогу сильний флот, до якого входили, зокрема, і кораблі сицилійських союзників. Уже до наступного, 411 року, Іонія повністю відпала від Афін. На довершення всього, Спарта звернулася по допомогу до Персії й отримала від неї значну фінансову підтримку в обмін на готовність передати міста Іонії під владу персів. Ситуація була настільки катастрофічною, що ледь не закінчилася повною поразкою й олігархічним проспартанським державним переворотом в Афінах, який ледве вдалося придушити.
У відповідь на повстання, або в прямому передчутті його – Евріпід і складає свою трагедію, ніби намагаючись нагадати іонійцям, що вони мають бути вірними друзями Афін.