ECHAFAUD

Ернст Геккель (1834-1919) як філософ – це насамперед принциповий борець проти релігії, а більша частина його політичних поглядів зводиться до того, щоб установити світське правління і прибрати церкву з держави. Усе інше відходить на другий план, поки цей мінімальний і найважливіший крок не буде зроблено.

У рамках боротьби з релігією він різко пориває з антропоцентризмом у всіх сенсах цього слова. Щоб відійти від антропоцентризму, йому в принципі достатньо навіть найпростіших знань про історію Космосу і формування Землі, всі інші висновки запросто робляться вже на цій основі. Світ існував до людей і буде існувати після зникнення людей, як і інші розумні форми життя на далеких планетах і т.д. і т.п. У його фокусі уваги “Природа в цілому” важливіша за будь-який її конкретний прояв.

В уявленні Геккеля історія думки поділяється на дві основні лінії світоглядів – монізм і дуалізм. Дуалістичні системи він відкидає, і насамперед має на увазі під ними системи релігійні, які виводять “душу” в особливу категорію буття. Монізм він бачить цілком матеріалістичним вченням (або, як він сам вважає за краще казати – реалістичним), зведенням “душі” до матеріальних властивостей. Ніякого “духовного” монізму він не має на увазі, такі мислителі як Мальбранш для нього не існують.

Згідно з Геккелем – світ вічний і нескінченний, перебуває у вічному русі, заповнений єдиною матеріальною субстанцією, яка зі свого боку розпадається на 2 атрибути: речовину і силу (енергію). Сам Геккель використовує такі аналогії, що це виходить буквально старий розпад на матерію і дух, просто користується тут іншими термінами. Він не виводить енергію, як атрибут речовини, а робить їх рівнозначними величинами (і критикує тупість тих “чистих матеріалістів”, які виводять енергію з речовини). Визнавши, що енергія = дух, і що вони нерозривно поєднані в загальній субстанції, він буквально своїми ж словами проводить другу аналогію, де вже показує, що “дуалісти” створюють зовнішнього, відірваного від світу Бога, а “моністи” пронизують весь світ Богом (= духом = енергією = рухом = законами). Цитуючи самого Геккеля:

“Позасвітовий “особистий” бог дуалізму неминуче приводить нас до теїзму, внутрішньосвітовий бог монізму – до пантеїзму“.

І це не просто аналогія, він дійсно розсипає похвали пантеїстам усіх часів, а особливо сильно хвалить Спінозу. Уявлення про те, що Спіноза батько сучасного матеріалізму, і що послідовно-матеріалістичний погляд на світ має бути моністичним, – як виявилося, не породження Плеханова і подібних до нього марксистів, а поширювалося, в т.ч., Геккелем, можливо, навіть через нього і було сприйнято.

Коротше кажучи, Геккель – філософ цілого, що підтримує уявлення про континуальний матеріалізм. Щоправда, дуже непослідовний, і явно боїться вважатися вульгарним редукціоністом складного до простого, живого до “мертвого”. Що очікувано для таких філософів, Геккель засуджує емпіриків свого часу, які відхрестилися від філософії і пішли в конкретні дослідження, тобто засуджує підхід позитивістів. Для нього конфлікт філософських напрямів сенсуалістів і раціоналістів – це боротьба двох хибних крайнощів (що цікаво, він ставить в один ряд Бекона і Мілля, як емпіриків-сенсуалістів, і називає їх філософами реалістами). Геккель думає, що робить щось дуже розумне і проривне, коли каже, що обидві крайності однаково допомагають нам у пізнанні, і що в мозку є відділ, який відповідає за чуттєві дані, і відділ, який відповідає за їхнє опрацювання. У чому тут відмінність від “філософів реалістів” – не зрозуміло. Але зрозуміло, що Геккель намагається піднятися над боротьбою крайніх партій, здійснити примирення, яке раніше сподівався здійснити Кант. В іншому він точно такий самий “примиритель”, наприклад, він вважає, що можна визнати “егоїзм” та “альтруїзм” двома крайнощами, обидві з яких “єствественні” і входять у повноцінну етику монізму. Жодною з крайнощів не можна нехтувати, жодну не можна абсолютизувати, загалом, “золота середина”.

Він прямо засуджує крайнощі атомістичного матеріалізму, бо там немає місця для “духу”. Цитує Гете і старих пантеїстів, чиї висловлювання, якщо зовсім спростити, зводяться до аналогів монад Лейбніца, тобто до одухотворених частинок. Тим самим Геккель підписується під поглядом примітивного гілозоїзму (про що трохи далі). Він мислить як чистої води дуаліст, претендуючи при цьому на монізм. Це істинний послідовник Спінози, і навіть більше!

Подібний спінозизм ми бачимо, коли розглядаємо загальний план філософії Геккеля, тут він намагається бути акуратним і уникати радикальних крайнощів. Але коли справа доходить до частковостей, де доводиться заперечувати чужі дурниці – тут він регулярно кидається в іншу крайність. Наприклад, заперечуючи теорію “віталізму”, Геккель буквально підписується над точкою зору, де механіцизм уже цілком достатній для вивчення природи живих істот (хоча в теорії загального плану він би сказав, що нежива матерія не може нічого породити). Така плутанина у Геккеля не рідкість. Але все ж за інших рівних його можна вважати матеріалістичним спінозистом, тобто майже марксистом. Невипадково його вважали найкращим із “буржуазних” матеріалістів (Ленін, Плеханов, Богданов тощо).

Найважливіша частина філософії природи Геккеля – закон субстанції (або синтез закону збереження енергії та збереження маси), відкритий спочатку Лапласом, а потім Мейєром і Гельмгольцем, і в цьому він дуже близький до Дюрінга. Що ще зближує Геккеля і Дюрінга (крім того, що Дюрінг – філософ цілого і принциповий анти-метафізик), то це відсилання до Шопенгауера, що у випадку з Геккелем буває рідко, але все ж таки видно, що це для нього не остання фігура у філософії Німеччини. У його творах регулярно видно відсилання до натуралістичних робіт Гете, якого Геккель намагається змалювати мало не батьком сучасної науки в Німеччині. Повагу до Гете тут цілком можна порівняти з повагою до Спінози, сам Геккель намагається малювати між ними спадкоємність, роблячи Гете проміжною ланкою в розвитку сучасного монізму.

Звичайно, само собою зрозуміло, що для Геккеля величезну роль відіграють Чарльз Дарвін та Йоганн Мюллер, згадками яких переповнена його робота. Добрих 3/4 змісту присвячено популяризації їхніх здобутків і досягнень їхніх учнів. Мюллер цікавий тим, що майже вся природничо-наукова тусовка Німеччини XIX століття так чи інакше з ним пов’язана, сам Геккель був його учнем. Але інші учні Мюллера, такі як Вірхов та Дюбуа-Реймон, перебували у відкритій полеміці з Геккелем, виступаючи з позицій скептицизму з приводу досягнення “об’єктивного” знання. Вони перебували близько до позиції а-ля Юм, і за допомогою обережних застережень іноді навіть привносили поняття про Бога, що особливо дратувало Геккеля-“об’єктивіста”.

Звичайно, Геккель їх поважає як учених з великими заслугами, розглядаючи один з періодів життя Вірхова (бл. 1849-56 рр.), він навіть малює того “чистим моністом”, що особливо цікаво з огляду на те, що Геккель не бачить серйозної різниці між моністами його часу та в середині століття. Що особливо цікаво, він малює Вірхова послідовником “матеріалізму” Бюхнера і Фохта, і бере слово матеріалізм у дужки. Іншими словами, для вчених-натуралістів ці люди також мали якусь вагу, і вони також негативно до них ставилися, як і той же Енгельс. В іншому місці Геккель говорить про двох найвідоміших вождів “чистого матеріалізму” в XVIII і XIX століттях – Гольбаха і Бюхнера. Або ось як ще пише сам Геккель:

МАТЕРІАЛІЗМ. – Можна було думати, що безперервна й гостра боротьба, що точилася впродовж 50 років через “матеріалізм”, приведе нарешті до ясного й неупередженого розгляду цього одностороннього напряму моністичної філософії, тим паче, що протилежна крайність – динамічна енергетика – значно виграла за цей час у своєму розвитку та впливі. Тим часом ми цього, на жаль, не спостерігаємо. Як і раніше, наш монізм зазнає нападків з боку дуалістичної метафізики і теології, як шкідливий матеріалізм, а особливо ж його практичні наслідки зображуються суспільно-небезпечними. При цьому з великою охотою наводять егоїстичні тенденції гедонізму, цього “практичного матеріалізму”, найвідомішими представниками якого були в давнину Арістіпп і Епікур, і який у витонченій чуттєвій насолоді вбачав вищу мету життя. Але цей гедонізм не має нічого спільного з тим “теоретичним матеріалізмом”, який 50 років тому набув, завдяки Молешотту і Бюхнеру, такого значення в природничих науках. Помилка цього одностороннього напряму полягала в тому, що він розглядав енергію як вторинну функцію матерії, а всі явища зводив до механіки атомів (не беручи до уваги їхньої здатності до відчуття).

Як послідовний континуальний матеріаліст і філософ цілого, Геккель заперечує порожнечу, вважаючи за краще замінити її поняттям “ефір”. Замість “атомів і порожнечі”, тут постулюються “атоми й ефір”, з яких складаються речовина й енергія. Ті, хто редукують енергію до речовини – для Геккеля це “чисті матеріалісти” (або “вульгарні” на радянському жаргоні), а ті, хто речовину редукує до енергії – “динамічні енергетики“.

Геккель заперечує порожнечу не просто так, а щоб прибрати містичні уявлення про “дію на відстані” (логіка цілком пристойна, мета благородна). Він також наділяє матерію душею, щоб вона мала змогу до саморуху, і не потребувала зовнішніх причин, і щоб узагалі мати змогу пояснити тяжіння і відштовхування частинок. У зв’язку з цими позиціями він також оскаржує концепцію Ньютона, яку вважає послідовною атомістикою, що домінує в науці сучасності. Саме з цим атомістичним мейнстримом Геккель і намагається боротися, захищаючи монізм. Тож загалом можна вважати, що це такий самий розвиток спінозизму, як той, який намагався розвивати Джон Толанд.

Заперечення атомістики у Геккеля не повне, атоми він визнає, як науковий факт (хоча є місце, де він все ж намагається допускати, що атоми породжуються зі згущеного ефіру, і таки чином уже робить крок до того, щоб звести матерію до енергії, проти чого сам Геккель застерігав на прикладі “енергетизму” Оствальда). Але він інакше інтерпретує їхнє місце у світовій системі. До того ж, у системі пантеїзму його атоми одухотворені й наділені відчуттями, тож їхні рухи залежать, зокрема, від відчуттів задоволення і страждання, які ці атоми отримують, і залежно від яких по-різному діють. Це не просто випадковий збіг з образами любові та ворожнечі Емпедокла, ні, Геккель сам безліч разів відсилає до Емпедокла, як до великого попередника.

Підсумок: марксизм це синтез спінозизму і позитивізму.

Підбиваючи підсумок цього дрібного огляду, можна сказати, що філософські праці Геккеля насамперед популяризують найбільші досягнення науки XIX століття, які він прагне узагальнити в рамках цільного моністичного світогляду, іншими словами – спроба побудови натурфілософії. Наприкінці XIX століття подібні прагнення поділяла величезна кількість людей, зокрема Євген Дюринг. Здебільшого вони з тріском провалювалися, їхні системи виявлялися вкрай примітивними і швидко застарівали з новими відкриттями. Не виняток і Геккель, хоча він виявився найбільш успішним. Проти таких тенденцій у науці (тобто проти спроб будівництва наукової філософії, як і будь-якої іншої метафізики) виступали позитивісти того часу. Однією з форм боротьби проти “натурфілософів” виявлялися й такі явища, як відомий “махізм”, який також ніс у собі багато неприємних філософських наслідків. Дуже симптоматично, що незважаючи на те, що Енгельс теж виступав у цьому питанні як позитивіст, сам він написав “Діалектику Природи” (примітивну натурфілософію), а марксисти наступного покоління вітали починання Геккеля.

Найбільш іронічним виглядає те, що такий непримиренний борець проти церкви і релігії, який навіть своєму кумиру Спінозі докоряв за надмірну схильність до ідеалістичної форми вираження монізму, сам Геккель не поспішає повністю відмовлятися від концепції Бога і пропонує зрештою створити “моністичну церкву” та моністичну релігію, де теїзм буде замінений науковим пантеїзмом. У цьому плані він чудово доповнює історію Сен-Сімона та Конта, і в цьому, напевно, є якась невипадкова закономірність.